Варлам Тихонович Шаламов, Стланик. Колимські оповідання.

На Крайній Півночі, на межі тайги та тундри, серед карликових берез, низькорослих кущів горобини з несподівано великими блідо-жовтими водянистими ягодами, серед шестисотрічних модрин, що стають зрілими у триста років, живе особливе дерево – стланик. Це далекий родич кедра, кедрач – вічнозелені хвойні кущі зі стовбурами товстішими за людську руку і довжиною два-три метри. Він невибагливий і росте, вчепившись коріннями за щілини у каміннях гірського схилу. Він мужній і впертий, як усі північні дерева. Чутливість його надзвичайна.
Пізня осінь, вже час бути снігу, зимі. Край білого небосхилу вже багато днів пропливають низькі, синюваті, наче у синцях, хмари. А сьогодні осінній пронизливий вітер зранку став загрозливо тихим. Пахне снігом? Ні. Не буде снігу. Стланик ще не лягав. І дні минають, снігу немає, хмари блукають десь за сопками, і на високому небосхилі з’явилося бліде маленьке сонце, і все по-осінньому...
А стланик гнеться. Гнеться все нижче, ніби під безмірним, зростаючим тягарем. Він дряпає своєю вершиною каміння і притискається до землі, розкидаючи свої смарагдові лапи. Він стелиться. Він схожий на спрута, що вбрався у зелене пір'я. Лежачі, він чекає день, другий, і ось вже з білого неба сиплеться, як порошок, сніг, і стланик поринає у зимову сплячку, як ведмідь. На білій горі набухають величезні снігові пухирі – це кущі стланика уляглися зимувати.
А наприкінці зими, коли сніг все ще покриває землю трьохметровим шаром, коли в хуртовини ущелинах утрамбували щільний сніг, що кориться лише залізу, люди марно шукають ознак весни у природі, хоча за календарем весна вже мала настати. Але день не відрізнити від зимового – повітря розріджене і сухе і жодним чином не відрізняється від січневого повітря. На щастя, відчуття людини надто грубі, сприйняття надто прості, та й почуттів у неї небагато, всього п'ять – цього недостатньо для передбачень та вгадувань.
Природа більш витончена за людину у своїх відчуттях. Дещо ми про це знаємо. Пам’ятаєте риб лососевих порід, які припливають метати ікру лише до тієї річці, де була відкладена ікринка, з якої з’явилася ця риба? Пам’ятаєте загадкові траси пташиних перельотів? Рослин-барометрів, квітів-барометрів відомо нам чимало.
І ось посеред сніжної безкрайої білизни, посеред повної безнадії раптово встає стланик. Він струшує сніг, випрямляється на повний зріст, піднімає до неба свою зелену, зледенілу, трохи рудувату хвою. Він чує поклик весни, нечутний для нас, і, вірячи в неї, встає раніше за всіх на Півночі. Зима скінчилася.
Буває й інше: багаття. Стланик занадто легковірний. Він так не любить зиму, що готовий довіряти теплу багаття. Якщо взимку, поряд із зігнутим, скрюченим по-зимовому кущем стланика розвести багаття – стланик встане. Багаття згасне – і розчарований кедрач, плачучи від образи, знову зігнеться і ляже на старе місце. І його занесе снігом.
Ні, він не лише провісник погоди. Стланик – дерево надії, єдине на Крайній Півночі вічнозелене дерево. Серед білого блиску снігу його матово-зелені хвойні лапи кажуть про південь, про тепло, про життя. Влітку він скромний та непомітний – усе навколо поспіхом квітне, намагаючись відцвісти упродовж короткого північного літа. Квіти весняні, літні, осінні змагаються у нестримному бурхливому цвітінні. Але осінь близька, і ось вже обсипається жовта дрібна хвоя, оголюючи модрини, польова трава згортається і сохне, ліс порожніє, і тоді далеко видно, як посеред блідо-жовтої трави та сірого моху горять серед лісу величезні зелені смолоскипи стланика.
Мені стланик завжди уявлявся найбільш поетичним російським деревом, краще за уславлені плакучу вербу, інару, кипарис. І дрова зі стланика палкіше горять.

1960