Антанас Панава про повсякденне життя в колгоспі

«Я був студентом і раптом всього за два тижні опинився у колгоспі. Мені казали: «Будеш працювати тут. Будеш тягати солому тощо». Я був знайомий із працею на землі і казав собі, що виходу немає, доведеться робити це, якщо треба. Так ми почали жити. Там вже були литовці, заслані раніше за нас. Завдяки їм у всіх склалося гарне враження про литовців. Росіяни знали, що ми не вороги, не бандити, як стверджувала влада. Місцеві казали: «Ми вас вже знаємо». Нам пощастило, нам одразу запропонували житло, тому що місцеві жителі, росіяни, йшли з колгоспів до міста, але боялися залишати будинок невідомо кому, це було важко. Тому вони просили знайти надійних людей, які б піклувалися про дім, не спалювали б перегородки, не били б шибки. Вони попросили нас піти до них жити, кажучи, що залишають житло на певний час. 1951, 1952 та 1953 рр. були важкими, тому що за роботу платили дуже мало. Не вистачало хліба… Хліб був найважливішим. Картопля у людей була, її вирощували власноруч, але із їжею було дуже важко. Але нічого, люди звикали. Робота в полі починалась рано в ранці. Навесні сіяли, потім заготовляли сіно, а згодом збирала вражай, до першого снігу».