Рузгіс Рімгаудас про життя у спецпоселенні після смерті Сталіна.

«Потім, після смерті Сталіна, стало дещо краще. Хлопці-литовці почали купувати велосипеди… Наша родина купила собі невеличкий мотоцикл, К-125. Я був ще підлітком, ми їздили цим мотоциклом до Улан-Уде, до столиці, за 150 км від села. Я повернувся на мотоциклі, через поля та ліси, хоча у мене не було прав та водійського досвіду. Я їздив за мотоциклами з п’ятьма чи шістьома друзями.
 Потім, коли мені було 15-16, після смерті Сталіна, ми почали влаштовувати народні танці, дівчата виготовляли національні костюми. Кожен робив, що міг та як міг. Ставили вистави, адже багато хто жив у селищі вже досить давно. Декому вдалося дістати музичні інструменти, почали на них грати, виникли невеличкі оркестри. У них брали участь і старші люди, і молодь, хтось грав на акордеоні, хтось на скрипці, хтось – на барабанах, дівчата – на гітарах. Вечорами ми збиралися біля бараків та танцювали, просто на голій землі. Ми навіть їздили брати участь у районному святі. Життя потихеньку змінювалося».