Анатолій Смілінгіс про арешт матері

У перші місяці заслання родина Анатолія вижила завдяки запасам провізії, привезеної з Литви. Однак взимку 1942 р. ситуація раптова погіршилася, і щоб не померти, вони були ладні на все: «Мою сестричку Риту як малолітню взяли до інтернату, у школу, де їх з маленькими дітьми трохи підгодовували. Їсти та жити було треба, й мама потрохи почала ходити до конюшні. Коням інколи давали жменю вівса. Вона кілька разів, я не знав звідки, принесе, потовче овес на плиті та зварить. І попалася. Хтось побачив. Її заарештували, забрали за жменю, і я її не бачив. Забрали, і вона померла десь у таборі. І я залишився сам». Анатолій залишився сиротою, і йому довелося на власному досвіді дізнатися, що значить голодувати майже півроку. У цьому фрагменті запису він намагається пояснити, що відчувала дитина, яка страждала від крайнього виснаження: «Немає що їсти. Я пам’ятаю кілька таких етапів. Десь щось виміняв, з’їв цілий чорний буханець! Як наче не їв: начебто їв, але не їв. Потрохи відріжу маленький шматочок на плиті, і вже немає хліба. Немає і все. Шкода, хоч плач, але немає. Ось я добре пам’ятаю. Потім почав опухати. Спочатку ноги опухають. Як вважається, людина починає опухати та вмирає: спочатку пухне живіт, а потім вона вмирає. Ходиш байдужим до всього. А їсти хочеться, ноги важкі, ледве можу підняти, як свинцем налиті. Ось це я пам’ятаю».