Les lieux de déportation parsèment le territoire soviétique. Ils sont cependant surtout situés dans les régions, souvent régions de colonisation, où le migrant ne vient pas spontanément, car l’accès est difficile et l’environnement hostile.

Депортованих розміщували на всій території СРСР. Тим не менш, місця заслання в основному були у тих регіонах, які потребували колонізації, але які зовсім не приваблювали добровольців через труднощі із сполученням або суворі природні умови.
Географія заслання була схожою із географією таборів, хоча повністю не збігалася. Території, до яких відправляли депортованих, в основному були розташовані на півночі Казахстану, в Узбекистані, у Західному Сибіру, навколо озера Байкал та на північний-схід від Москви. Більшість таборів розміщувалася у кліматичних поясах із найсуворішими умовами: чи то на півночі європейської частини країни (Воркута, Інта та ін.), чи то у суворих районах Сибіру (Колима та ін.). Табори часто розташовувалися поблизу шахт, або навколо залізниць чи будівництва індустріальних об’єктів. Депортованих найчастіше відправляли до сільської місцевості, де їм доводилося обробляти землю чи працювати на лісоповалі. Однак, спецпоселенці могли опинитися на одних будовах із тюремними в’язнями через відсутність чітких правил розмежування. Примітно, що на захід від лінії Ленінград-Москва спецпоселень не було, натомість було багато таборів, оскільки саме в цій частині країни існувала потреба у великій кількості робочої сили.
Засланців не тримала за колючим дротом. Їх відправляли до таких країв, де сама природа та колосальні відстані виконували роль охоронців. Переселенці перетворювали ці місця, засновуючи нові селища та, водночас, рятуючи від спустошення селища, які полишили місцеві жителі. Умови життя депортованих залежали від того, звідки вони походили, та часу прибуття на спецпоселення. Литовців та українців із західних областей України найчастіше відправляли до Сибіру (Іркутська та Новосибірська області й Красноярський край), а німців – до Центральної Азії.
За іронією долі на засланні почали виникати національні території, які дозволяли різним групам частково відновлювати зв’язки внутрішньої солідарності, щоправда, суттєвими перепонами були заборона залишати поселення та розпорошеність цих поселень. Поступово депортовані облаштовувалися на нових місцях, що мали стати для них новою домівкою.
Після смерті Сталіна, і особливо після 1956 р., депортовані отримали право повернутися до рідних домівок, відтак місця заслань почали втрачати населення. Доволі часто члени однієї родини були розкидані по всій країні: під час депортацій 1941, 1944 та 1949 рр. на анексованих територіях голів родин (чоловіків), як правило, відправляли до таборів, а жінок – до спецселищ.

Листування поєднувало домівки, де залишилися рідні, табори, де перебували батьки та чоловіки, та спецпоселення. Попри те, що право на листування було обмеженим (лише один лист на місяць), повсякчас порушувалася конфіденційність (листи розкривали та читали відповідні органи), втім, це право все-таки існувало.
Якщо батькам та синам вдавалося вижити у важких умовах таборів, вони відправлялися на пошуки своїх рідних. Декому навіть в таборі вдавалося підтримувати зв’язки з родиною; інші змогли віднайти рідних лише після звільнення.

Alain Blum та Jurgita Mačiulité