Клара Хартманн розповідає про допити

«У в’язниці мене тримали разом з росіянами. Тому мені не було навіть з ким поговорити. У глибині душі я не могла повірити в те, що зі мною відбувається, зрозуміти, де я, що тут роблю, що вони зі мною роблять. Через два чи три місяці вони перевели мене до “одиночки”. І тут почалися допити, мене примушували визнати, що я шпигунка, та вимагали сказати, на кого я працюю. Там був перекладач, солдат із Закарпаття, який добре говорив угорською. Він казав, що мені треба зізнатися, інакше, якщо це триватиме довго, я помру у в’язниці. Але я сказала йому: “Я не була шпигункою, я не знаю, що це…”. Він наполягав, щоб зізналася, і ця мука, цей тиск на мене продовжувалися дуже довго. Допити відбувалися і в день, і вночі, вони не давали мені спати. У камері мене примушували стояти увесь день. А солдат зазирав у прозурку, щоб я не лягала, а гуляла камерою. Загалом, вони катували мене, щоб я якомога скоріше сказала те, що вони хотіли почути. В кінці кінців, я вже нічого не могла робити. Я була повністю виснажена, мені не давали ані їсти, ані спати. Тоді я сказала, що я дійсно шпигунка, але мені було потрібно ще підписати заяву із визнанням. Ще їм було потрібно, щоб я сказала, де я всьому навчилася, в якій школі, і хто були моїми вчителями… Але мені зовсім не було що сказати, бо я ж не була шпигункою, я і гадки не мала про щось подібне. Вони, за порадою перекладача, самі написали все, що змогли. Минуло кілька місяців. І напередодні Різдва мене викликали до кабінету, щоб я поставила підпис під вироком про десятирічне ув’язнення. Перекладач сказав мені, що я проведу десять років у таборі, але що боятися не треба, усе буде добре, можливо, мені вдасться вижити, і тоді, через десять років, мене звільнять, і я буду жити в Росії, мені дадуть роботу та житло, і все пройде. Я була майже рада…
Я не можу розказати… як сказати… я не можу описати все, що зі мною трапилося у цій в’язниці, тому що там було все: було таке, що мене ставили під кран, і краплі води безупинно падали мені на голову. Мене катували так і холодною водою, вони називали це “бокс” . Я мало не вмерла від холоду. А потім мене забирали і вели на допит».