Смілінгіс про смерть «персів»

У селищі «Друга дільниця» пліч-о-пліч жили литовці, поляки, китайці, іранці та німці. Іранці, яких литовці називали «персами», були вихідцями з вищих прошарків та відрізнялися елегантністю та сміливістю у судженнях. Однак, вони не змогли чи не схотіли адоптуватись до важких умов заслання. Анатолій розповідає нам трагічну історію їхньої загибелі, яка ще довга снилася йому у нічних кошмарах. Одного грудневого ранку чотирьох схудлих та вдягнених у дрантя «кавказьких персів» відправили рубати ліс. Їм видали інструменти. Анатолій мав їх провести до місця рубки, а потім повернутися, щоб відмітити, скільки вони спилили деревини. Вони пройшли біля кілометру крижаним лісом – перси насилу за ними встигали. Коли вони дісталися місця, Анатолій змішаними мовами з російської, китайської та литовської пояснив їм, що слід робити. Перси думали лише про одне: як би зігрітися. Анатолій розклав багаття, залишив їм ще кілька полін про запас і пішов оглядати інші місця рубки дерев. Коли почалися сутінки, він повернувся, але, не побачивши диму, почав хвилюватися. Він вирішив, що вони, можливо, вже пішли, але діставшись до місця, знайшов їх застиглими в снігу. Усі четверо померли від холоду. У засланні смерть була повсякденністю, і до неї слід було бути готовим у будь-який сезон. Багато разів Анатолію доводилося взимку перевозити тіла померлих, щоб поховати їх. Він розповідав, що під час однієї з таких «операцій» тіла померлих конями доставляли на кладовище у Посткеросі. Такі конвої відправлялися один чи два рази на день. Діставшись до місця, спочатку розгрібали сніг, а потім за допомогою сокири викопували могили, що в умовах вічної мерзлоти було надзвичайно важко. Він копав, а потім тіло присипав снігом. Проблеми починалися навесні, коли танув сніг, і з’являлися зголодніли бродячі собаки (це продовжилось доти, доки китайці, які їли собак, не почали полювати на них). Тоді на допомогу кликали колгоспників, і вони знову ховали тіла, обгризені псами.