Опис шляху, що вів до заслання, дивним чином постійно повторювався у всіх розповідях. Арешт у рідному селищі, шлях – часто на возу – до найближчої залізничної станції, де стояв ешелон з іншими арештантами – так розпочинаються майже всі спогади. Ешелон являв собою довгу чергу вагонів для худоби. Іноді у них не було навіть нар, і чоловіки, жінки, діти, старі спали на підлозі, у нестерпній тисняві. Подорож тривала дуже довго, і ніхто не знав, куди їх везуть.

Прибуття до пункту призначення завжди виявлялось несподіванкою. Найчастіше мова йшла про маленьку, загублену серед безкраїх просторів станцію. Але подорож на цьому не завершувалась. Депортованих вантажили на вози або вантажівки та розвозили по району, або селили тимчасово в бараки, а потім відвозили за декілька десятків кілометрів подалі, туди, де починалося для них життя у депортації.

На цьому шляху потяг часто надовго зупинявся на тій чи іншій станції, щоб, наприклад, пропустити інший потяг, що йшов назустріч. Інколи він раптово змінював напрямок або повертав назад, ще більш ускладнюючи аж ніяк не прямий маршрут.

У вагонах люди намагаються хоч якось пристосуватися та організуватися. Вони відгороджують один кут вагона для вбиральні (яка уявляла собою звичайний отвір у підлозі або відро) і намагаються хоч якось зберегти пристойність. Дітей це не бентежило, але всі сьогодні згадують про сором, який відчували жінки. Двері вагону зачинені, але де-ні-де під дахом є віконце, через яке можна поглянути на околиці. Комусь із депортованих вдалося взяти з собою їжу, інші намагаються знайти хоч щось під час зупинок. Дуже цінувався окріп: зазвичай на станцію за ним відправляли когось із вагону під наглядом канвою.

Конвоїри з’являються лише під час зупинок, коли двері вагона відчинялися. Вони не виказували особливої ворожості, але діти пам’ятають про постріли, що лунали коли хтось вдавався до втечі. Інколи втікачам вдавалося сховатися у лісі. Ніхто, звичайно, не знає, що з ними трапилося потім.

На шляху, що вів у невідомість, особливе значення набували знаки та орієнтири: міст через річку, Уральські гори, вид тайги. Спираючись на ці знаки, всі мешканці вагону намагалися здогадатися, куди їх везуть.

За історіями, які здавалось б повторювались, приховується низка відмінностей. Депортації 1941 та 1944 рр. відбувалися у більш важких умовах, і оповідання про них частіше містять згадки про голод та виснаження, ніж у спогадах про 1949 р., через кілька років після війни.

Ці розповіді необхідно порівняти з історією перших масових депортацій, що супроводжували колективізацію 1929–1930 рр. Ці операції, які нерідко мали імпровізований  характер, не випадково були названі «депортаціями в нікуди» (Н. Верт): частина висланих була кинута напризволяще посеред лісів та степів. Депортації, про які йде мова у наших інтерв’ю, зазвичай відбувались за іншим сценарієм: вони були краще організовані, на місцях готувалися до приїзду засланців, хоча умови життя залишалися надзвичайно важкими. У наказах та інструкціях органів МВД, які відповідали за депортацію, ми знаходимо детальний опис цих операцій, що у більшості випадків співпадає з розповідями очевидців. *

Алан Блюм