Клара Хартманн: тавро депортації (мова оригіналу – угорська)

«Мені також було краще. Але туга за батьківщиною не минала. Це жахливо: жити в далеченні, серед пустелі. Дивишся, а повітря тремтить від спеки, як у розпеченій грубі, і думаєш: «Моя батьківщина десь там, далеко». Я так хотіла повернутися додому, хоча й знала, що там у мене нікого немає, вся родина виїхала. Якби я повернулася, до кого б я пішла, нікого ж немає там?

У Вас не було ані братів, ані сестер?

Клара Хартманн: Ні. Не було… Та я навіть нічого не знаю! Уся моя родинна історія така, я нічого не знаю: хто, де, як. Мені лише сказали, що вони померли… а згодом я віднайшла двоюрідного брата, він і зараз живий. Вони живуть у Кале. Він був єдиною людиною, яка, як мені здавалося, була частиною моєї родини. І більше нікого. Він також був самотній. Мені дійсно не вдалося віднайти когось, хто б став ближче за нього. Мої прийомні батьки повернулися додому, але його ув’язнили,  а вона збожеволіла. Отож уся моя родина розвалилася.
Я повернулася. Я намагалася не привертати до себе увагу, тому що, коли ми провернулися, нас всі вважали ворогами батьківщини, зрадниками. Навіть ті, хто знали, з нами не говорили про це, через острах поставити незручне питання або дізнатися те, чого не варто знати. І все це поволі стиралося. Ці 9 років чимало стерли…

Отже, це тривало 9 років…

Клара Хартманн: Так… Ці 9 років багато стерли в мені. Врешті-решт, у мене постало відчуття, що я з’явилася нізвідки. Чесно кажучи, коли нас посадили до вагону, щоб повернутися назад до Угорщини, я боялася: «Куди мені їхати? Що зі мною буде?». Я ж нічого не знала про Угорщину, про те, що там відбувалося, яка ситуація. Ми нічого не знали. Принаймні, я».