Біографії
Генрі ВЕЛЬШ
Генрі Вельш (Henry Welch) народився у листопаді 1933 року у місті Лодзь, у сім'ї заможного єврейського підприємця. У його будинку говорили польською, а в сім'ї бабусі та дідуся – на ідиш. У лютому 1939 року батько Генрі їде з Польщі до Бразилії. Передбачалося, що незабаром до нього переїдуть дружина та син, але війна не дала здійснитися цим планам.
Коли у вересні 1939 року німецькі війська вступають до Польщі, Генрі з мамою втікає на схід, у Білосток, а потім до Пінська. На момент їхнього приїзду ці території виявляються окупованими радянськими військами, а потім анексованими СРСР.
Коли в лютому 1940 року радянська влада починає паспортизацію, мама Генрі відмовляється прийняти радянське громадянство. Вона сподівається повернутися до Лодзі, де залишилися її родина, будинок та майно. У червні 1940 року до них приходять співробітники НКВС і наказують зібрати речі та йти за ними.
Після довгого шляху їх привозять до Котласу, ділять на групи та розподіляють по селах. Генрі з мамою, тіткою та дядьком потрапляють на лісозаготівлі в Нерчугу (Архангельська область).
В результаті амністії «польських громадян, що перебувають на радянській території» (серпень 1941 р.) родина Вельш переселяється з Архангельської області до Киргизстану, потім переїжджає до Казахстану, а звідти до Таджикистану.
Сюди, до Ленінабаду, у серпні 1945 року приходить лист від Саллі, тітки Генрі, молодшої сестри його матері. Вона повідомляє, що їй єдиній з усієї родини вдалося повернутися живою з Освенцима і що зараз вона знаходиться в Лодзі і чекає на звістки від них. Через місяць мама Генрі вирішує поїхати із сином до сестри.
Після двох місяців мандрівок вони потрапляють у Лодзь, але не знаходять там ні будинку, ні рідних. Тоді вони вирішують назавжди залишити Польщу та вирушають до табору для переміщених осіб, розташованого у Німеччині. Звідти вони переїжджають до Ізраїлю, потім до Бразилії, Канади, США. Зрештою, Генрі осідає у Римі. Тут він патентує медичний апарат, який продаватиметься у всьому світі і дозволить йому створити власну компанію. Генрі Вельш любить зустрічатися зі своєю сім'єю: тітками, дядьками, двоюрідними братами та сестрами, розкиданими по всьому світу. Раз на десять років, у день свого народження, він збирає їх на середземноморському острові Капрі.
Генрі та Сімка в дитячому будинку в Ленінабаді (Таджикистан)
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Генрі (праворуч) з однокласником у дитячому будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Kлара, вчителька дитячого будинку в Ленінабаді та по друга мами Генрі
© Henry Welch
Юрек, хлопчик із дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Simka, son meilleur ami à l’orphelinat Сімка, найкращий друг Генрі з дитячого будинку в Ленінабадіde Leninabad au Tadjikistan
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
Діти з дитячого будинку в Ленінабаді
© Henry Welch
У дитячому будинку в Ленінабаді
У результаті амністії «польських громадян, які перебувають на радянській території» (серпень 1941 р.), родина Вельш переселяється з Архангельської області до Киргизстану, потім переїжджає до Казахстану, а звідти до столиці Таджикистану Ленінабаду. Тут вони селяться у гарному будинку, і Генрі вперше у віці 9 років іде до школи. Його матері ніколи ним займатися, і вона вирішує віддати його до польського дитбудинку. У Генрі залишилися про нього добрі спогади: «Я радий опинитися в дитячому будинку, бути серед дітей, а не лише дорослих, як раніше».
Відмова від радянського громадянства та арешт
«Потім настав момент, коли всі мали зареєструватися. Треба було вирішити: залишитися в Росії та прийняти радянське громадянство чи повернутися до Польщі. Ми, звісно, хотіли повернутися до Польщі. Мама поїхала до Львова до своєї двоюрідної сестри Аделі, яка втекла туди. Її чоловік був комуністом і вони були дуже щасливі. Він знайшов роботу і хотів залишитись у Росії: для нього тут був рай! Тож коли мама повернулася, вона передумала і пішла в міліцію, щоб попросити радянське громадянство. На щастя, було надто пізно: о 4-й годині ранку до нас у двері постукали співробітники НКВС і нас з мамою заарештували. На вулиці стояв віз, запряжений кіньми, в ньому вже сиділа одна родина. Два співробітники НКВС, які прийшли по нас, сіли поруч, щоб ми не могли втекти».
Салек, друг Генрі по табору для переміщених осіб, <br/>врятувався з Лодзинського гетто
© Henry Welch
Генрі та Маша у віці 12 років грають у шкільній <br/>виставі у таборі для переміщених осіб (Бамберг, Німеччина)
© Henry Welch
Генрі у Німеччині, 1946 р.
© Henry Welch
Генрі у Німеччині, 1946 р.
© Henry Welch
Генрі у Німеччині, 1947 р.
© Henry Welch
Генрі у Німеччині, 1948 р.
© Henry Welch
Henry à Tel Aviv, en 1948.
© Henry Welch
Генрі у Венеції у травні 1950 р. перед від'їздом до Бразилії.
© Henry Welch
Генрі в Ріо-де-Жанейро.
© Henry Welch
Після СРСР
Восени 1945 року Генрі та його мама залишають СРСР. Після двох місяців мандрівок вони потрапляють у Лодзь, але не знаходять там ні вдома, ні рідних. Тоді вони вирішують назавжди виїхати з Польщі та вирушають до табору для переміщених осіб, розташованого у Бамберзі (Німеччина). Згодом Генрі житиме в Ізраїлі, Бразилії, Канаді (де він закінчить навчання та почне працювати хіміком), США та, нарешті, Італії. Останні сорок років він живе у Римі.
На засланні: перші враження
«Найбільше у Котласі мене здивували білі ночі. Ми приїхали в липні: тільки-но почне темніти, як знову виходить сонце.
Найстрашнішим були величезні комарі. Мій дядько, котрий раніше ніколи не курив, почав курити, щоб відганяти комарів, але на них це не діяло!
Ніхто не намагався втекти, адже тікати не було куди.
Розумієте, коли поїзд зупинився, з одного боку був ліс, а з іншого – річка з сильною течією, а далі ліс, всюди ліс. Думаю, ніхто не міг навіть мріяти про втечу.
Було дуже тяжко. Мені здається, що всі були настільки приголомшені, налякані, що ніхто нічого не робив.
Навіть діти розуміли, що не можна плакати.
На березі було зібрано тисячі, тисячі людей, але не було чути жодного слова, жодного звуку. Гадаю, всі були дуже стривожені.»
Місцеве населення
«Росіяни були дуже добрими до нас. Вони ділилися всім, що було, а було у них не багато. Вони давали нам картоплю та хліб. Вони завжди були готові допомогти нам. Коли ночі почали ставати холодними, вони іноді пускали нас до себе в хати, там були печі, на яких можна було спати, бо нагорі було тепло! А ще я пам'ятаю, що вони жаліли нас і говорили нам російською: «Ви побачите, час мине швидко, ви не повернетесь більше до Польщі!». Якщо хтось потрапив сюди, то це назавжди!»
Смерть двоюрідної сестри
«Для мене ця маленька дівчинка була дуже важливою: вона була єдиною, з ким я міг говорити. Розумієте, дорослі не займалися мною. Єдиний момент, коли я міг мріяти, це коли я говорив із новонародженою. Я розповідав їй історії, говорив про нашу країну, про дідуся та бабусю та про все інше. Але вона померла...
Мамі не дозволили піти на похорон, а дядько Сам узяв вихідний, зробив маленьку дерев'яну скриньку і поклав туди дитину.
Ми віднесли його в ліс, і дядько викопав яму...
Там ми й поховали дівчинку.
Після цього тітка Рут ніколи не була такою, як раніше.»
Загибель рідних
«У серпні 1945 року з Польщі надійшов лист, адресований мамі і тітці. Мама одразу пішла за ним до польського представництва у Ленінабаді. Лист був від маминої молодшої сестри Саллі, яка залишилася з батьками в Лодзі.
Вона вижила.
Вона дуже лаконічно, як у телеграмі, повідомляла, що батьки та всі родичі загинули, а їй вдалося врятуватись і що зараз вона повернулася до Лодзі.
Яка трагедія.
Це був перший лист, який прийшов до Ленінабаду, і всі хотіли знати, що відбувається. До цього ми не усвідомлювали, що війна закінчилася, адже для нас нічого не змінилося. У нас не було жодних інших газет, крім російських та таджицьких, а їх ми читати не хотіли, бо там була одна пропаганда!»
Повернення до Лодзі
«Ми залишили Львів і повернулися до Лодзі. Це було жахливо, адже всі ці роки ми мріяли повернутись додому. Домом для нас була Лодзь. Там я народився, там виросла моя мама, уся наша родина була звідти. Так, ми поверталися додому! І ось ми потрапили до міста, де панував повний хаос. Будинок моїх дідуся та бабусі знаходився на території гетто, він був цілком зруйнований.
Не залишилося нічого: ні будинку, ні булочної!
Я впізнав це місце, бо там, як і раніше, стояла стара водогінна колонка. Але... будинку та булочної більше не було. Я вирішив піти туди, де раніше мешкав, але тепер там був завод, і мені не вдалося туди потрапити.
Це була трагедія.»
