Теми

  
 

1943 р.

Лютий: Перемога радянських військ у Сталінградській битві – переломний момент в історії Другої світової війни.

Листопад: депортація до Центральної Азії близько 69 000 карачаївців, один з народів Північного Кавказу. Це перша операція колективного «покарання» окремих народів, які були звинувачені у пособництві окупантам та повністю виселені з території, яку вони населяли. Одночасно знищуються їхні національні автономії: Карачаївська АО, Кабардино-Балкарська АРСР, Чечено-Інгушська АРСР, Калмицька АРСР.

Грудень: депортація до Середньої Азії близько 92 000 калмиків.

1944 р.

Лютий: депортації біля 387 000 чеченців, 91 000 інгушів і 37 000 балкарців.

Листопад: депортації близько 92 000 месхетинців, курдів й амшенів (гемшинів).

Травень: депортація близько 187 000 татар, 22 кримських болгар та вірмен й 40 000 греків, які проживали в Криму, Грузії, Вірменії, Краснодарській та Ростовських областях.

30 липня: Сталін наказав роззброювати, арештовувати та виселяти солдатів та офіцерів польської Армії Крайової, учасників операції «Буря».

Грудень: депортація близько 110 000 етнічних німців (Volksdeutsche) з території Угорщини, Румунії, Болгарії та Югославії.

Зима 1944 – червень 1945 рр.

На території Карпатської Русі відбуваються арешти членів агарної та угорської партій, російських емігрантів, учасників українського та білоруського національних рухів опору, чехів та словаків, які виступали проти приєднання Карпатської Русі до СРСР.

Весна 1944–1951 рр.

Арешти та депортації сотні тисяч дійсних та підозрюваних «фашистських посіпак», членів ОУН, бійців УПА, білоруських та прибалтійських «лісових братів» (мовою радянської пропаганди – «бандитів»), які зі зброєю в руках боролися із радянським режимом. Родини учасників українського та прибалтійського супротиву висилаються на спецпоселення до північних районів Європейської частини Росії та Сибіру.

1945 р.

Січень: депортація близько 70 000 саксів та швабів (німецькомовне населення Румунії) із Південної Трансильванії до Донбасу та інших промислових районів України.

Весна: депортація близько 100 000 жителів Словаччини. Частина з них силоміць була перевезена до СРСР, головним чином – на Донбас, що відбудовувався після війни; інші були засуджені як «воєнних злочинців» за участь у військових діях на боці Німеччини, Угорщини та Словаччини (скористалися німецьким пануванням у Центральній Європі з метою проголошення незалежності).

Квітень: з перших днів звільнення Чехословаччини радянськими військами та до лютого 1948 р. МГБ проводить арешти та депортує до СРСР «білоемігрантів», які полишили Росію у 1920–1930-ті рр. Це були, головним чином, представники інтелектуальної та економічної еліти: інженери, юристи, журналісти, письменники, перекладачі, офіцери, викладачі, дипломати, підприємці.

Починаючи з квітня 1945 р.: депортація близько 800 000 осіб (у т.ч. 500 000 німців) з окупованих радянськими військами країн у межах репарацій.

8–9 травня 1945 р.: капітуляція Німеччини. Радянські війська контролюють частину території Німеччини та країн Східної Європи.

Весна–літо: депортація німецькомовного населення Литви.

У Східній та Центральній Європі арештам та депортаціям до СРСР піддаються особи, які здатні стати на заваді встановленню комуністичного режиму.

1948 р.

Травень: колективізація сільського господарства Литви супроводжується операцією «Весна», під час якої 40 000 селян, у т.ч. 11 000 дітей, виселяються на спецпоселення до Бурятії, Красноярської та Іркутської областей.

1949 р.

Березень: масові депортації на території Прибалтики, головним чином, у селах.

У Литві ця операція, що отримала назву «Прибій», призводить до депортації до Сибіру близько 9 000 родин (приблизно 30 000 осіб).

Квітень: Аналогічна операція у Молдові.

Травень: Депортація греків з території Грузії.

1951 р.

У період з червня 1949 р. до серпня 1952 р. у Прибалтиці проводиться серія нових репресій різних масштабів. Восени 1951 р. в Литві здійснюється масова операція «Осінь», спрямована проти селян, які відмовилися вступати до колгоспів. У рамках цієї операції до Красноярської області було відправлено понад 16 000 осіб, у т.ч. 5 000 дітей.

Alain Blum та Marta Craveri

 

Юліана Зархі про свої перші враження від Центральної Азії

Юліана Зархі народилася у 1938 р. у м. Каунасі, у родині литовського єврея та німкені. На момент окупації Литви німецькими військами, батько Юліани втік на схід, але був схоплений та вбитий каральним загоном (Einsatzgruppe). Сама Юліана опинилася у Каунаському гетто, однак потайки була виведена звідти та врятована.
У серпні 1945 р., під час репресій проти осіб німецького походження, Юліана з матір’ю були депортовані до Таджикистану, де вона залишалася до 1962 р.
У цьому уривку Юліана оповідає про свої перші враження від Центральної Азії та про те, як її та інших спецпоселенців відправили на збір бавовни до колгоспів.

 

 

 

Ольга Відловська співає українську пісню на згадку про репресованих

Ольга Відловська співає українську пісню на згадку про репресованих українців – жертв репресій НКВД. Текст пісні, яку виконала Ольга Відловська:

Ніч була спокійна, в селі було тихо,
Тихим ходом в село под’їжджала машина
Розлетілись кати по-під наші хати
Арештують з друж’ю за підпільну працю
Так сиділи дружі [друзі] півтора року,
Випустили дружів [друзів] слухати вироку.
Вирок прочитали, на смерть засудили
Cлупотiв скорострiл, друзi похiлились.
Прощай Украïно, прощай рiдна мати,
За підпільну працю, я дiстав заплату...

Транскрипція була зроблена Анастасією Горелик.

Инший варіант цієї пісні можна знайти на сайті «Украïнськi пiснi»

Було всюди тихо

Ні чутки про лихо,

Тихим ходом в село

Заїзжало авто.

 

Розбіглися кати

По-під наші хати,

Забирають друзів

За підпільну працю.

 

Кують їх в кайдани,

Вяжуть назад руки

І виводять до тюрми 

На вічнії муки.

 

Їм три рази денно

Води приносили,

А сім раз на день

Нагаями били.

 

Так сиділи друзі

Більше як півроку,

Випустили друзів

Слухати вироку.

 

На смерть засудили,

Вирок прочитали,

Злопотіли скоростріли

Друзі повмирали.

 

Прощай Україно 

І ти батьку й  мати,

За підпільну працю

Дістаєм ми плату

 

Не одна жертва 

За Вкраїну впала,

Слава Україні!

І Героям слава!

Було всюди тихо

(Nous remercions Roger Depledge de nous avoir signalé cette version)

1944 рік в Естонії: оповідання Ели Лохмус

У 1944 р. Ела та її родина стали свідками боїв між німецькими та радянськими військами. Відступаючі, німці переконують місцеве населення евакуюватися. Ела з родиною втікають, перетинають річку та ліси – під радянськими бомбами, серед німецьких танків.

Орест-Юрій Яринич про свій арешт

Орест-Юрій Яринич у 15-річному віці був заарештований у грудні 1949 р. Після довгих поневірянь за ґратами (у т.ч. у Бутирці в Москві), він був засуджений до 5 років виправних робіт за зраду батьківщині та участь у діяльності антирадянської організації.

У 1954 р. Йосип Липман написав велике звернення про звільнення з депортації. Як й багатьох литовців, його вислали у березні 1949 року під час операції «Прибій». До війни він був червонодеревником, і, можливо, хтось вирішив, що він випадково уникнув депортації у червні 1941-го року, під час якої було вислано безліч дрібних крамарів та ремісників. Його скарга – лист людини, яка разом з родиною пережила усі жахи німецької окупації, а потім, майже через п’ять років після звільнення, депортацію до Сибіру. Йосип Липман, єврей з Каунаса, дійсно один із небагатьох, хто вижив у гетто, і в листі він розповідає свою трагічну історію – від німецького гетто до сибірського заслання. Історія трагічна для всієї його родини, тому що сини, про яких він не говорить у цьому листі, були заарештовані майже одразу після завершення війни – один через те, що як і багато радянських євреїв після війни, намагався виїхати до Польщі, а інший – за те, що знав про його наміри та не завадив йому, а також за те, що зберіг документи з гетто, і це стало для НКВД підставою для звинувачення його у сіонізмі.
На фото ті, хто вижив: Йосип Липман з дружиною, одразу після звільнення з гетто, перед бункером, де вони ховалися (підвал у будівлі гетто) (© United States Holocaust Memorial Museum, Photographie #81134).

(див. Alain Blum et Emilia Koustova, "L'effacement d'une expérience", in Emilia Koustova (dir.), Combattre, survivre, témoigner. Expériences soviétiques de la Seconde Guerre mondiale, Presses universitaires de Strasbourg, Strasbourg, 2020, pp. 273–30).

 

Скарга Йосипа Липмана, відправлена з Красноярська, 27 липня 1954 року,

Міністру Внутрішніх справ Союзу РСР
тов. Круглову
Копія: Начальнику управління МВД міста Вільнюса
від гр. ЛИПМАНА Йосипа Наумовича,
який проживає у місті
Красноярськ, вул. Лєбєдєвої
будинок № 84 кв. № 1

Заява

Я – Липман Йосип Наумович народився у 1889 р. в місті Каунасі, де постійно проживав до 1945 р.
 З дитинства я спеціалізувався на м’ясній справі і тому починаючи з 1920 р. до 1940 р., працював на каунаському м'ясо-комбінаті робітником.
Під час окупації Литви німецькими загарбниками мені разом зі своєю родиною довелося пережити усі жахи німецького переслідування, багато разів ми перебували на краю смерті й наш порятунок є просто дивом. Залишилися ми живими лише тому, що мої два сини, які у ті роки були пов’язані із партизанським загоном «Вперед» (начальник загону був тов. Зіман на прізвисько «Юргіс») змогли таємно від німців влаштувати нам надійне укриття, де ми переховувалися майже усю окупацію, а останні 4 місяці до остаточного розгрому німців ми постійно сиділи під землею.
Лише з приходом до Литви Червоної Армії ми були врятовані, нас відкопала саперна частина, тому що напередодні свого відступу німці підірвали будинок, під якими ми знаходилися. Це було в червні місяці 1944 р.
Оскільки після виходу із сховища я дізнався, що за цей час загинули усі мої рідні, мої сестри, брати та інші рідні та близькі мені люди, то я не міг і не хотів більше жити в Каунасі, де мені все нагадувало про пережите – то я переїхав з родиною на проживання до міста Вільнюс.
Там я відразу влаштувався працювати до артілі «Жовтень» рубщиком м’яса, де працював до 1948 р. З 1948 р. перейшов на роботу до Райспоживсоюзу, також рубщиком. Там я і пропрацював до злощасних днів Березня місяця 1949 р.
У березні місяці 1949 р. мені зовсім несподівано та незаслужено запропонували виїхати на переселення до Красноярського краю.
 За все своє довге та трудове життя я ніколи не мав власного будинку або магазину і тому мене дуже образив такий поворот подій на старості років. Де б мені не довелося працювати, я завжди чесно та добросовісно працював, тому що по-іншому я не звик ставитися до праці.
Разом зі мною на переселення був направлений й мій старший син (Липман Рувім Йосипович народження 1907 р.) оскільки він тоді був не одружений і ми жили разом. Через 5 місяців, коли ми вже були у Красноярському краї, ми отримали звістку про те, що раптова померла моя дружина, яка не змогла пережити ще й такого удару.
1949 р. до 1951 р. ми з сином жили та працювали у селі Солгонь Ужурського району. За нашу чесну працю нас у 1951 р. направили на роботу за спеціальністю до Ужурського м’ясокомбінату, де за свою роботу я маю багато подяк та премій.
З лютого–березня місяця цього року серйозно захворів мій син, який жив зі мною. Через особливу серйозність його хвороби – пухлина головного мозку – його направили на лікування до Красноярську, там він перебував у лікарні понад місяць і оскільки в Красноярську не [було] спеціалістів-нейрохірургів, то його потім направили на операцію до Новосибірська.
У Новосибірську під час операції він помер. Це було 12/VI-54 р.
Після цього другого нещастя у моїй родині мої інші діти (молодший син та дві доньки) спеціально приїхали на тимчасове проживання до Красноярську для того,  щоб я не був самотній і зараз я не працюю, а перебуваю на утриманні своїх дітей.
Мій молодший син Липман Єфим Йосипович народження 1913 р. працював старшим виконробом з водовідливу на будівництві Волго-Донського каналу до самого завершення будівництва, має багато премій та заслуг, має особисті премії від начальника будівництва генерала Шикторова, від міністра МВД т. Круглова та від його Заступника тов. Сєрова за відмінне проведення робіт, про ще не важко отримати підтвердження.
Через те, що мої діти приїхали до Сибіру заради мене і вони мають все-таки поїхати додому, то я прошу цією заявою переглянути моє питання, зняти з мене обмеження, тому що я не відчуваю за собою будь-якої провини, навпаки уся наша родина завжди співчувала порядкам радянської влади.
Прошу надати мені можливість вільно повернутися до Батьківщини, щоб ті недовгі роки, які мені залишилися, відчувати себе вільною людиною, а не перебувати під важким тягарем людини з обмеженими правами, що мене нестерпно пригнічує. Прошу [дати] мені жити там, де живуть мої діти і щоб я міг нарешті побувати на могилі своєї померлої дружини.
27 липня 1954 року.
[підпис] /ЛИПМАН/

Рукописний лист за підписом автора, LCVA, fonds R-754, inv. 13, d. 512, pp. 164–165.