Теми

Арешт та виселка

Родина Наума Клеймана була депортована 6 липня 1949 року. Він згадує, що лейтенант, який командував підрозділом, був дуже уважний та допомагав їм. Він розповідає, як вони їхали до Гур’євська. Їх висадили на вокзалі у Бєловому, а згодом відвезли до Новокузнецька, який тоді називався Сталінськ. Звідти вузькоколійкою до Гур’євська, а потім до покинутого села Іюнька зі старими золотодобувними шахтами.
Клейман підкреслює, що їм пощастило опинитися у другому ешелоні, а не у першому, тому що перший відправили до Іркутська, де було значно важче, а їхній ешелон відправили до Кузбасу, де вижити було набагато легше.

Опис шляху, що вів до заслання, дивним чином постійно повторювався у всіх розповідях. Арешт у рідному селищі, шлях – часто на возу – до найближчої залізничної станції, де стояв ешелон з іншими арештантами – так розпочинаються майже всі спогади. Ешелон являв собою довгу чергу вагонів для худоби. Іноді у них не було навіть нар, і чоловіки, жінки, діти, старі спали на підлозі, у нестерпній тисняві. Подорож тривала дуже довго, і ніхто не знав, куди їх везуть.

Прибуття до пункту призначення завжди виявлялось несподіванкою. Найчастіше мова йшла про маленьку, загублену серед безкраїх просторів станцію. Але подорож на цьому не завершувалась. Депортованих вантажили на вози або вантажівки та розвозили по району, або селили тимчасово в бараки, а потім відвозили за декілька десятків кілометрів подалі, туди, де починалося для них життя у депортації.

На цьому шляху потяг часто надовго зупинявся на тій чи іншій станції, щоб, наприклад, пропустити інший потяг, що йшов назустріч. Інколи він раптово змінював напрямок або повертав назад, ще більш ускладнюючи аж ніяк не прямий маршрут.

У вагонах люди намагаються хоч якось пристосуватися та організуватися. Вони відгороджують один кут вагона для вбиральні (яка уявляла собою звичайний отвір у підлозі або відро) і намагаються хоч якось зберегти пристойність. Дітей це не бентежило, але всі сьогодні згадують про сором, який відчували жінки. Двері вагону зачинені, але де-ні-де під дахом є віконце, через яке можна поглянути на околиці. Комусь із депортованих вдалося взяти з собою їжу, інші намагаються знайти хоч щось під час зупинок. Дуже цінувався окріп: зазвичай на станцію за ним відправляли когось із вагону під наглядом канвою.

Конвоїри з’являються лише під час зупинок, коли двері вагона відчинялися. Вони не виказували особливої ворожості, але діти пам’ятають про постріли, що лунали коли хтось вдавався до втечі. Інколи втікачам вдавалося сховатися у лісі. Ніхто, звичайно, не знає, що з ними трапилося потім.

На шляху, що вів у невідомість, особливе значення набували знаки та орієнтири: міст через річку, Уральські гори, вид тайги. Спираючись на ці знаки, всі мешканці вагону намагалися здогадатися, куди їх везуть.

За історіями, які здавалось б повторювались, приховується низка відмінностей. Депортації 1941 та 1944 рр. відбувалися у більш важких умовах, і оповідання про них частіше містять згадки про голод та виснаження, ніж у спогадах про 1949 р., через кілька років після війни.

Ці розповіді необхідно порівняти з історією перших масових депортацій, що супроводжували колективізацію 1929–1930 рр. Ці операції, які нерідко мали імпровізований  характер, не випадково були названі «депортаціями в нікуди» (Н. Верт): частина висланих була кинута напризволяще посеред лісів та степів. Депортації, про які йде мова у наших інтерв’ю, зазвичай відбувались за іншим сценарієм: вони були краще організовані, на місцях готувалися до приїзду засланців, хоча умови життя залишалися надзвичайно важкими. У наказах та інструкціях органів МВД, які відповідали за депортацію, ми знаходимо детальний опис цих операцій, що у більшості випадків співпадає з розповідями очевидців. *

Алан Блюм

Свідчення Рафаїла Розенталя

«[...] Я пам’ятаю… Коли нас привезли на станцію Широтава, там стояли товарні вагони, де було скупчення людей. Того ж вечора вони відокремили чоловіків від жінок, і мені здається, що я все ще чую, як жінки плачуть. Найбільше запам’ятався мені під час цієї довгої подорожі до Сибіру – це запах окропу, гарячої води, яку нам давали пити на станціях. Пам’ятаю солдатів між вагонами… Було літо, було жарко, дорога була досить комфортна. Так, нас депортували, але біля мене була мама, а тата вже забрали».

Спроби вгадати пункт призначення

Перед посадкою до вагонів Казимиру Гендельсу та його родині дивом вдається віднайти батька. Відтепер на них чекає довга подорож у східному напрямку. Перебуваючи у повній невідомості щодо пункту призначення, депортовані намагаються за змінами у напрямку руху поїзда зрозуміти, куди їх везуть. Ешелон повертає на північ – чи це означає, що їм загрожують жахливі північні копальні? Тепер він рухається на південь – значить попереду Казахстан?

«Російське пекло»

Під час подорожі Аустра Залцмане чує, як дорослі проклинають Росію та порівнюють її із пеклом. Дівчинка уявляє собі, що їх кинуть до вогняної геєни. Вона із жахом очікує моменту приїзду до Росії.

На пароплаві

Для перевезення депортованих до місця заслання використовується і річний транспорт. Так, у Красноярську Аустру Залцмане та її попутників пересаджають на пароплав та везуть униз по річці, до більш віддалених районів. Під час плавання, виявляється протікання на кораблі, що примушує всіх боятися за власне життя.

Довга подорож до моря Лаптєвих

Давида Йозефовича спочатку депортували на Алтай, а згодом знов вислали – цього разу за Полярне коло.
(короткий переказ – уся розповідь разом із біографією Давида Йозефовича)

«Крижане Ленське шосе»

У цьому фрагменті Східно-Сибірської кінохроніки (1948 р.) не фігурують депортовані, але він дає чудове уявлення про організацію руху по льоду сибірських річок та Байкалу.

Source: Archives cinématographiques, Irkoutsk

Транспорт

Багато із цих фотографій були зроблені не в момент депортації, а в наступні роки. Вони дозволяють ознайомитися з типовими для сибірських сіл кінця 1940-х – 1950-х рр. видами транспорту.