Теми
Смерть Сталіна
5 березня 1953 року на 74 році життя помер Й. Сталін. Мільйони радянських громадян та комуністів всього світу були в траурі. У в’язнів ГУЛАГу з’явилася надія на звільнення. Вони і до сьогодні пам’ятають той день, коли під час ранкової переклички їм оголосили про смерть вождя.
Далекі села Сибіру та Центральної Азії, де у довічному засланні перебували сотні тисяч родин, відреагували на цю звістку по-різному. Деякі діти повернулися додому під враженнями від горя та відчаю їхніх вчителів та однокласників, дехто плакав, хтось зітхнув із полегшенням. Вдома були батьки, сповнені надії, їхні очі сяяли від радості, але вони приховували це від сторонніх, боючись викрити себе та дістати покарання.
Після смерті Сталіна почалась амністії, реформи, а згодом і згортання системи концентраційних таборів. Тим не менш, деяким депортованим довелося упродовж довгих років очікувати на звільнення та повернення додому.
Рімгаудас Рузгіс: Після смерті Сталіна
«Потім, після смерті Сталіна, стало дещо краще. Хлопці-литовці почали купувати велосипеди… Наша родина купила собі невеличкий мотоцикл, К-125. Я був ще підлітком, ми їздили цим мотоциклом до Улан-Уде, до столиці, за 150 км від села. Я повернувся на мотоциклі через поля та ліси, хоча у мене не було прав та водійського досвіду. Я їздив за мотоциклами з п’ятьма чи шістьома друзями.
Потім, коли мені було 15-16, після смерті Сталіна, ми почали влаштовувати народні танці, дівчата виготовляли національні костюми. Кожен робив, що міг та як міг. Ставили вистави, адже багато хто жив у селищі вже досить давно. Декому вдалося дістати музичні інструменти, почали на них грати, виникли невеличкі оркестри. У них брали участь і старші люди, і молодь, хтось грав на акордеоні, хтось на скрипці, хтось – на барабанах, дівчата – на гітарах. Вечорами ми збиралися біля бараків та танцювали, просто на голій землі. Ми навіть їздили брати участь у районному святі. Життя потихеньку змінювалося».
Мороз, радіо, плач
Той морозний день, коли Казимир Гендельс по радіо почув звістку про смерть Сталіна, назавжди закарбувався у його пам'ять. Насправді, смерть диктатора не призвела до миттєвих змін у житті депортованих. Їм довелося чекати на звільнення не один рік.
Антанас Сейкаліс розповідає про день смерті Сталіна
«У день похорону Сталіна нас не вивели на роботу. Зібрали нас усіх на центральній площі в таборі й опівдні наказали зняти шапки. Погода була ще холодною.
І серед нас були поляки. Їх переховували інші в'язні. Вони зняли капелюхи і почали кидати їх у повітря.
Але вони не знали, що капітан КДБ стежить за всіма зі сторожової вежі. Він бачив, що сталося, але не знав, хто це зробив.
Довго нікого не карали, але через два тижні нас допитували по черзі. Про поляків ніхто не розповідав. У будь-якому випадку ми добре посміялися, коли вони почали кидати свої капелюхи в повітря, щоб відсвяткувати подію. Я завжди буду пам’ятати похорони Сталіна. Зрештою, це хороші спогади».
Перебуваючи на Калимі, Ела Лохмус дізналася про смерть Сталіна
Вона розповідає про те, що після проголошення звістки про смерть Сталіна, номери, пришиті до одягу в’язнів, були зняті.
Антанас Панавас: Пом’якшення режиму.
«Це було напередодні березня 1953 року, до смерті Сталіна. Ми змогли побачити там вплив смерті однієї людини на всю систему. Сталін помер, і все. Але згодом ми раптом відчули, що нагорі відбулися зміни, ми могли читати газети і у нас було радіо. З комендатурою раптом стало легше. До того часу нам доводилося з’являтися туди на облік кожні два тижні, щоб зробити запис у книзі й засвідчити, що ми не втекли.
Ми, старі депортовані литовці, жартували, що вже написали кілька книжок. Нам доводилося йти і записуватися кожні два тижні, і так робив кожен член родини».
Зигмунт Туржанський дізнався про смерть Сталіна (Мова оригіналу – польська)
У цьому уривку Зигмунт Туржанський розповідає, як вплинула смерть Сталіна на умови життя в таборі. Він також згадує, як один із його знайомих влаштував невеличку вечірку з нагоди смерті Сталіна.
Богдан Климчак згадує оголошення звістки про смерть Сталіна в школі (Мова оригіналу – українська)
Богдан Климчак, українець, якого депортували у 1946 році через те, що село, де він жив із родиною, мали передати Польщі. Він розповідає, що дізнався про смерть Сталіна від свого вчителя, який, зі сльозами на очах, повідомив цю звістку. На канікулах російські студенти звинуватили «таких, як він», у відповідальності за смерть Сталі
Віра Чопік: повідомлення про смерть Сталіна в таборі (Мова оригіналу – українська)
У цьому уривку Віра Чопік згадує про те, як у таборі оголосили про смерть Сталіна. Вона також розповідає про зміни умов життя в таборі після смерті Сталіна.
Ада Шлен про смерть Сталіна: «Все місто було в сльозах»
У цьому уривку Ада Шален розповідає про пригнічення, яке охопило колгосп, де вона жила, поблизу Біробіджану, коли помер Сталін:
«Мабуть, найперші спогади, які я маю, це смерть Сталіна. Отже, мені було лише чотири роки. Усе місто плакало. Це було неймовірно, більшість мешканців були колишніми депортованими і вони весь час кричали: «Що з нами буде!? Що з нами буде!?». Ми справді відчували це дуже сильно. Я думаю, що тато, досить спокійно це сприйняв, але сусіди були справді дуже вражені. Це частина моїх спогадів».
Анна Ковальчук-Тарасова: Коли помер Сталін, ми стали вільними.
«Анна Ковальчук-Тарасова: Коли помер Сталін, ми стали вільними, але ми не поїхали в Україну, ми не виїхали.
Ні, нам не було куди подітися.
Її чоловік: Сталін помер у 1952 році.
Анна Ковальчук-Тарасова: Ні, у 1953 році, і відразу в нас не стало коменданта. До того, як був коменданта, мама ходила туди. За нами там ніхто не дивився. Ми ходили скрізь, але треба було раз на місяць з’явитися, показатися, що ми живі. Так.
А коли помер Сталін, то все. Хто був, як то кажуть, трішки багатший, хто заробив гроші, всі пішли, куди хотіли, а нам не було куди. У нас нічого не було.
Коли помер Сталін, ми плакали. Ми плакали. Мама – не знаю, а загалом був великий траур.
Я не знаю, що у кожного було на душі. Тому що люди всього боялися, можливо, в глибині душі вони раділи, але вони казали: «Йой, чому він помер?». Може, так і було.
Її чоловік: Його шанували. Я, наприклад, нічого проти нього не мав, тому що ми виграли війну.
Навіть його варварства можуть знайти виправдання, бо він виграв війну.
Я не вважав його ворогом, всі вважали його своїм вождем.
Анна Ковальчук-Тарасова: Ви знаєте... У нас не було ані радіо, ані телефону, у нас нічого не було, ми нічого не знали.
І ми плакали, тому що люди плакали, тому що ми втратили керівництво, цього вождя, Сталіна...
Чоловік: А щодо винних... Сталін не винен.
Навіть сьогодні ми вважаємо, що наші сусіди були винні.
Місцева влада винна.
Хіба міг Сталін знати, що такі люди є? … Завжди можна змінити наказ як хочеш: так чи так. Сюди могли потрапити й інші, які заслужили.
Анна Ковальчук-Тарасова: Згодом, після того, як все зважили, ми зрозуміли, хто винен, а хто ні».