Теми
Супротив у таборах
Після 1944 року в таборах з’явилося багато в’язнів із Західної України, Литви, Латвії та Естонії, які були засуджені до тривалих термінів ув’язнення за участь у громадянському та збройному опорі політиці радянізації їхніх країн. Поява політичних в’язнів, які нещодавно воювали та мали досвід партизанської боротьби із радянським режимом, призвела до спалаху супротиву в таборах: почастішали масові втечі, голодування, страйки та бунти. Проблеми порядку та дисципліни поступово перетворилися на основну перепону в діяльності таборів та виконанні виробничих планів.
У таборах ці політичні в’язні створювали підпільні організації за національним та військово-політичним принципом: українські, польські, естонські, литовські, латиські організації та групи, а також групи за участі «власівців» або колишніх радянських офіцерів та солдат. Ці організації переслідували кілька цілей: дезорганізувати діяльність репресивних органів, виявити та знешкодити інформаторів у середовищі в’язнів, примусити адміністрацію та кримінальників рахуватися з собою, допомогти найслабшим в’язням, коли тих випускали з одиночних камер та зі штрафних ізоляторів, організувати супротив зловживанням з боку керівництва табору.
Чимало акцій супротиву відбувалося у таборах до смерті Сталіна, однак найбільші заколоти сталися влітку 1953 та 1954 років: бунт в особливих таборах Горлагу (Норильськ), Речлагу (Воркута) та Степлагу (Джезказган). Вони створювали труднощі для всієї табірної системи.
Текст: Marta Craveri