Теми
Супротив у таборах
Після 1944 року в таборах з’явилося багато в’язнів із Західної України, Литви, Латвії та Естонії, які були засуджені до тривалих термінів ув’язнення за участь у громадянському та збройному опорі політиці радянізації їхніх країн. Поява політичних в’язнів, які нещодавно воювали та мали досвід партизанської боротьби із радянським режимом, призвела до спалаху супротиву в таборах: почастішали масові втечі, голодування, страйки та бунти. Проблеми порядку та дисципліни поступово перетворилися на основну перепону в діяльності таборів та виконанні виробничих планів.
У таборах ці політичні в’язні створювали підпільні організації за національним та військово-політичним принципом: українські, польські, естонські, литовські, латиські організації та групи, а також групи за участі «власівців» або колишніх радянських офіцерів та солдат. Ці організації переслідували кілька цілей: дезорганізувати діяльність репресивних органів, виявити та знешкодити інформаторів у середовищі в’язнів, примусити адміністрацію та кримінальників рахуватися з собою, допомогти найслабшим в’язням, коли тих випускали з одиночних камер та зі штрафних ізоляторів, організувати супротив зловживанням з боку керівництва табору.
Чимало акцій супротиву відбувалося у таборах до смерті Сталіна, однак найбільші заколоти сталися влітку 1953 та 1954 років: бунт в особливих таборах Горлагу (Норильськ), Речлагу (Воркута) та Степлагу (Джезказган). Вони створювали труднощі для всієї табірної системи.
Текст: Marta Craveri
Антанас Сейкаліс: Про знищення шпигунів у таборах
«Були випадки, звісно, рідкісні випадки, але були. В основному в 1950–51 роках ми почали вбивати донощиків у таборах. Донощика міг убити тільки той, хто був його національності. Якщо це був українець, який доносив на мене керівництву табору, я не міг його вбити, я піду до українців, і українці самі вирішують його долю, вони його попередять раз, потім другий, а якщо цього буде недостатньо, з ним буде покінчено, але нам не дозволяли стратити його власноруч.
Мене часто переводили з одного табору до іншого; в Мордовії був пересильний табір, куди нас звозили з багатьох таборів; були випадки особистої помсти за те, що люди не знали один одного. Це було у 1951–52 роках. Я знаю, наприклад, що тоді був убитий лікар, російський лікар, але ніхто не знав, хто його вбив. Його практично вбили на моїх очах. Я думаю, що він не погоджувався звільняти когось з роботи. Отже, його вбили не з політичних мотивів, а з особистої помсти, якщо хочете. Водночас я можу вам сказати, що злочинів у зовнішньому світі (на волі – ред.) було більше, ніж у світі таборів».
Антанас Петриконіс: Підпільне життя в Кенгірі
Антанас Петриконіс розповідає про те, як він прибув до Кенгіру, відділення Степлагу у Казахстані, де влітку 1954 року відбулося наймасовіше повстання в’язнів:
«Спочатку нас тримали 20 дні на карантині, це було обов’язково. Там були литовці, вони підходили до нас і питали: звідки, як, чому. Ми одразу ж долучилися до підпільної боротьби. Там було дуже потужна організація. Мене представили, спитали, звідки я, що, як. Я відповів, що був партизаном, що потрапив до полону та посадили. Завдяки цьому я отримав довіру. Ми одразу включилися в боротьбу».
Ванда Валюте, очевидиця придушення Кенгірського повстання
Влітку 1954 року Ванда Валюте стала свідком наслідків придушення повстання політв’язнів.
Антанас Петриконіс: придушення повстання в Кенгірі
«У той ранок, 26 червня, я опинився, здається, у жіночій зоні біля п’ятого бараку. Раптом ми почули шум, гуркіт машин, постріли, холості, звісно. Коли пролунали постріли, у повітря злетіли ганчірки. Справа в тім, що зброя була заряджена ганчірками, головне – створити шум. Танки котилися на повній швидкості, не помічаючи людей на своєму шляху, гусениці були заляпані кров'ю. Там була одна латишка, вони просто її переїхали, після того залишилися лише клапоті одягу, від жінки нічого не залишилося. Вони загнали нас до бараків та оточили їх. Я опинився в бараку з одним українцем, навколо були солдати. Я дивився на них, вони стояли прямо перед нами, двері бараку були відчинені. Він виглянув на двір подивитися, інші питали, скільки їх там. Він висунувся ще більше і бабах! Прямо в голову, він впав. Залишалося лише півроку до завершення його терміну. Ми підняли його та поклали на дошки, він зміг щось прохрипіти і все, помер. Можу сказати, добре, що це була не моя голова. Ось як іноді складається доля».