Solidarité Ukraine
INED Éditions. Sound Archives, European Memories of the Gulag

Біографії

25
×

Антанас Панавас


Антанас Панавас народився у 1926 р. в селищі Грибенай на сході Литви. Його батьки були селянами, і «порівняно з іншими, їхня родина жила непогано». У 1945 р., коли він вже завершував навчання в школі у Вільнюсі, Антанаса було звинувачено в антирадянській діяльності. Юнак був заарештований і без рішення суду відправлений до Воркутинського трудового табору (Республіка Комі). Через два роки Антанаса звільнили, оскільки жодних доказів його провини так і не було знайдено. Але життя на волі тривало недовго. Повернувшись до Вільнюса для завершення здобуття освіти архітектора, у 1951 р. він дізнався, що його рідні були заарештовані під час останньої кампанії проти куркулів. У той же вечір Антанас добровільно доєднався до них, щоб разом відправились на заслання. Місцем їхнього виселення була Красноярська область, де студент-архітектор став колгоспником. Після смерті Сталіна у 1953 р. йому вдалося отримати дозвіл на роботу в місті від коменданта, який поставився із розумінням до ситуації юнака. У Красноярську Антанас почав працювати у креслярському бюро, в якому також працювали люди тринадцяти різних національностей. За його словами, тут він пройшов справжню школу архітектури: «Там я отримав уроки, які запам’ятав на усе життя». У 1958 р. він повернувся до Вільнюса, де завершив навчання і почав працювати архітектором на великих будовах в Литві. Знання та навички, отриманні на заслання, він застосовував для своїх проєктів. Приміром, це церква, зведена з проєктом Антанаса, на честь своїх товаришів-німців, з якими він разом перебував на засланні. Ця церква стала символом дружби різних народів ГУЛАГу.

L'entretien avec Antanas Panavas a été conduit en 2009 par Jurgita Mačiulytė.

PDF (106.89 КБ) See MEDIA
Fermer

Репресії в Литві


«Коли прийшла радянська влада… я завершував навчання в ліцеї, при німцях… з нашого класу майже всі поїхали: або на інші континенти, або до Сибіру. У нас було три класи для хлопчиків приблизно по 30 чоловік у кожному, але завершили навчання лише 5…»

Fermer

Повсякденне життя на спецпоселенні. В колгоспі

«Я був студентом і раптом всього за два тижні опинився у колгоспі. Мені казали: «Будеш працювати тут. Будеш тягати солому тощо». Я був знайомий із працею на землі і казав собі, що іншого немає, доведеться робити це, якщо треба. Так ми почали жити. Там вже були литовці, заслані раніше за нас. Завдяки їм у всіх склалося гарне враження про литовців. Росіяни знали, що ми не вороги, не бандити, як стверджувала влада. Місцеві казали: «Ми вас вже знаємо». Нам пощастило, нам одразу запропонували житло, тому що місцеві жителі, росіяни, йшли з колгоспів до міста, але боялися залишати будинок невідомо кому, це було важко. Тому вони просили знайти надійних людей, які б піклувалися про дім, не спалювали перегородки, не били шибки. Вони попросили нас піти до них жити, кажучи, що залишають житло на певний час. 1951, 1952 та 1953 рр. були важкими, тому що за роботу платили дуже мало. Не вистачало хліба… Хліб був найважливішим. Картопля у людей була, її вирощували власноруч, але із їжею було дуже важко. Але нічого, люди звикали. Робота в полі починалась рано в ранці. Навесні сіяли, потім заготовляли сіно, а згодом збирала вражай, до першого снігу».

Fermer

Повсякденне життя на спецпоселенні
Зустрічі

«В Красноярську, нічого не знаючи один про одного, опинилося п’ять хлопців із нашого класу. Ми колись разом навчались. А потім з’ясувалось, що в Красноярську опинилися спочатку один, потім інший і так далі. Майже всі були депортовані ще студентами. Ми почали зустрічатися, частіше по неділях, коли могли. У мене є фото з кількома однокласниками. Декого, хто вже мав професії, відразу привезли до Красноярську, вони створили там родину. Життя продовжувалось, нічого не поробиш; одні вмирали, інші народжувались. Інколи траплялись дуже важкі похованні, коли помирали молоді, які захворіли… їх депортували зовсім молодими… траплялись ще нещасні випадки… Там були дуже освічені литовці. Я уже багато разів розповідав і писав в Литві про те, що там був священник, професор Густас. Він недовго був будівельником в таборі. Але оскільки він добре знав англійську та французьку, його взяли перекладачем на завод. Він мав перекладати інструкції до верстатів, які вони придбали, опис того, як вони працюють. Він розповідав, що йому давали роботу і казали: «Ти маєш тиждень, щоб це зробити», але він завершував переклад за два-три дні, і в нього залишалось три вільних дні… він їхав до села і до нас заїжджав, за 20 кілометрів від міста, на Великдень або в інший день… або в неділю. Його дуже полюбили німці, тому що він гарно розмовляв німецькою, а цього їм не вистачало. Дуже освічена людина».

Fermer

Сибірська природа та стосунки між різними народами

«Поступово ми звикли, але спочатку Сибір здавася нам занадто похмурим, сірим, негостинним. Згодом, коли настала весна, поля раптово стали зеленими, красивими. А ще ми познайомилися з іншими людьми. Ми звикли… місцеві мешканці… російські сусіди… було багато національностей… Уявляєте, росіян було меншість у селищі. Селище тоді було великим. Хлопці не поверталися з армії, а селилися у місті та, як могли, допомагали матерям, братам та іншим, щоб ті також виїхали із села. Всі, хто міг, виїхали до міста. Більшість у селищі становили поволзькі німці. Вони були дуже приязні до нас, ми з ними познайомилися. Вони також були католиками. Потім, у місті… до 1953 року… Ще були калмики, вони також були приязні. Дуже приязні. Це були хороші, чесні люди. Були й інші народи, приміром, чуваші, українці… Але більшість становили литовці та німці. Литовці жили злагідно».

 

Fermer

Стратегія Антанаса Панаваса та його принципи виживання

«… в житті, я маю сказати, багато парадоксів… Коли ти опиняєшся у важкій ситуації… тобі здається, що тебе кидають до прірви… Потім усе залежить від того, чи намагаєшся із неї вибратися чи ні. Були такі випадки… що вибиратися доводилось через силу... по-різному буває… Кажуть, що людині важливо знати, що вона може зробити, а що – ні; знати, на що вона здатна, щоб продовжувати і не відступати, і розуміти, що їй не під силу, і тому не намагатися, оскільки нічого з цього не вийде. Так було з нами у 1951–1953 рр., коли нам здавалось, що ми перетворились на колгоспників і більше ми вже ніхто. Нам казали: «Вас привезли сюди назавжди, ви нічого не зможете з цим зробити, ось і все, ставайте такими, як ми, і живіть далі»… Але литовці все одно відвідували один одного на Великій піст, на Великдень та на Різдво. Збиралися, співали релігійні пісні та згадували рідних… Після 1953 р. ситуація стала вільнішою. Якщо ти хотів, можна було поволі вибиратися із цієї трясовини. Коли люди бачили, що ти намагаєшся звідти викарабкатися, вони тебе трішки підтримували. Але треба було знати… як тоді казали: «Будь обережніше. Не занадто висовуйся, а то не втримати тобі голови…». Говорили, що над тобою висить невидима гільйотина... щоб ти знав своє місце і не надто виходив за прапорці... Такі були правила життя...»

Fermer

Смерть Сталіна

«Це було напередодні березня 1953 року, до смерті Сталіна. Ми змогли побачити там вплив смерті однієї людини на всю систему. Сталін помер, і все. Але згодом ми раптом відчули, що нагорі відбулися зміни, ми могли читати газети і у нас було радіо. З комендатурою раптом стало легше. До того часу нам доводилося з’являтися туди на облік кожні два тижні, щоб зробити запис у книзі й засвідчити, що ми не втекли.
Ми, старі депортовані литовці, жартували, що вже написали кілька книжок. Нам доводилося йти і записуватися кожні два тижні, і так робив кожен член родини».