Solidarité Ukraine
INED Éditions. Sound Archives, European Memories of the Gulag

Теми

05
×

Повсякденне життя


Повсякдення, побут перебувають у центрі всього життя депортованих та наповнюють собою їхні спогади. Повсякденне життя на спецпоселенні зіткане із голоду, холоду, примусу та злиднів. Воно є втіленням депортації, нагадуючи про розлуку із рідною домівкою та необхідність будувати своє життя наново.
Воно наповнене працею на колгоспних полях та роботою в господарстві, особливо тяжкою через надзвичайну бідність і майже повну відсутність хатнього краму. Більшість предметів виготовлялися на місці з підручних матеріалів: дерева, льону, шкіри, коноплі. Для миття волосся використовували коріння рослин, а лушпиння цибулі – для фарбування домотканого полотна. Спогади депортованих часто будуються навколо кількох предметів побуту, що стали символом злиднів або, навпаки, надії: так, поява поросят наприкінці 40-х – початку 50-х рр. свідчить про покращення матеріального становища спецпоселенців.
У той же час, цей убогий та виснажливий побут може стати основою для «реконструкції» життя депортованих. Він також є простором, всередині якого минало життя общини, дозволяючи зберігати зв’язки із співвітчизниками та батьківщиною завдяки участі у національних святах та релігійних обрядах, використанню рідної мови в родині та співу народних пісень, дбайливому збереженню та відтворенню традиційних предметів (приміром, української вишивки). Водночас, це не виключає можливості інтегруватися до місцевої громади шляхом, наприклад, обміну послугами та практичними навичками (наприклад, приготування сала), спілкування та спільного дозвілля.
Таким чином, повсякденне життя уявляє собою простір, розташований на перетині кількох світів: світу колективної праці та приватної діяльності, національної та місцевої традицій. Світ «радянського» фіксує загальні межі, всередині яких предмети та практики, привезені спецпоселенцями, ігнорують, межують або взаємодіють із місцевими.

Текст: Emilia Koustova та Jurgita Mačiulytė

PDF (121.73 КБ) See MEDIA
Fermer

Антанас Панава про повсякденне життя в колгоспі


«Я був студентом і раптом всього за два тижні опинився у колгоспі. Мені казали: «Будеш працювати тут. Будеш тягати солому тощо». Я був знайомий із працею на землі і казав собі, що виходу немає, доведеться робити це, якщо треба. Так ми почали жити. Там вже були литовці, заслані раніше за нас. Завдяки їм у всіх склалося гарне враження про литовців. Росіяни знали, що ми не вороги, не бандити, як стверджувала влада. Місцеві казали: «Ми вас вже знаємо». Нам пощастило, нам одразу запропонували житло, тому що місцеві жителі, росіяни, йшли з колгоспів до міста, але боялися залишати будинок невідомо кому, це було важко. Тому вони просили знайти надійних людей, які б піклувалися про дім, не спалювали б перегородки, не били б шибки. Вони попросили нас піти до них жити, кажучи, що залишають житло на певний час. 1951, 1952 та 1953 рр. були важкими, тому що за роботу платили дуже мало. Не вистачало хліба… Хліб був найважливішим. Картопля у людей була, її вирощували власноруч, але із їжею було дуже важко. Але нічого, люди звикали. Робота в полі починалась рано в ранці. Навесні сіяли, потім заготовляли сіно, а згодом збирала вражай, до першого снігу».

 

Fermer

Рузгіс Рімгаудас про життя у спецпоселенні після смерті Сталіна.


«Потім, після смерті Сталіна, стало дещо краще. Хлопці-литовці почали купувати велосипеди… Наша родина купила собі невеличкий мотоцикл, К-125. Я був ще підлітком, ми їздили цим мотоциклом до Улан-Уде, до столиці, за 150 км від села. Я повернувся на мотоциклі, через поля та ліси, хоча у мене не було прав та водійського досвіду. Я їздив за мотоциклами з п’ятьма чи шістьома друзями.
 Потім, коли мені було 15-16, після смерті Сталіна, ми почали влаштовувати народні танці, дівчата виготовляли національні костюми. Кожен робив, що міг та як міг. Ставили вистави, адже багато хто жив у селищі вже досить давно. Декому вдалося дістати музичні інструменти, почали на них грати, виникли невеличкі оркестри. У них брали участь і старші люди, і молодь, хтось грав на акордеоні, хтось на скрипці, хтось – на барабанах, дівчата – на гітарах. Вечорами ми збиралися біля бараків та танцювали, просто на голій землі. Ми навіть їздили брати участь у районному святі. Життя потихеньку змінювалося».