Теми
Місця депортації
Під час депортації люди за лічені години потрапляли із рідної домівки – селянського хутору чи міської квартири – до переповнених людьми товарних вагонів. Вони перебували там упродовж тривалої та виснажливої подорожі, незнаючі коли і де вона завершиться. Коли спецпереселенців привозили до місць призначення, часто-густо виявлялося, що ці місця зовсім не були придатні для проживання. Як правило, спецпереселенців селили до бараків. Цей тип будови є втіленням радянського табору і, водночас, слугував місцем для розселення робітників. Інколи засланих розміщували у порожніх домівках, попередні мешканці яких давно виїхали або були репресовані.
Декому доводилося знаходити прихисток у старому хліву або рити собі землянку, про які вони дізналися від місцевих жителів. Так вони зимували першій рік, а згодом намагалися побудувати будинок або винайняти кімнату чи принаймні якусь частину кімнати у сусідів.
Через кілька місяців у Сибіру з’явилися нові барачні селища зведені за допомогою архаїчних інструментів та непридатного для будівництва матеріалу – мох, який мав замінити цемент. Згодом ці селища розбудовувалися: будинки замінили казарми, з'являлися школи, клуби, їдальні тощо.
Після того, як наприкінці 1950-х рр. колишні спецпоселенці повернулися на батьківщину, деякі поселення перетворилися на пустки, і лише цвинтарі депортованих стали єдиними місцями пам’яті про ці репресії.
Антанас Панавас: Сусіди різних національностей
«Поступово ми звикли, але спочатку Сибір здавався нам занадто похмурим, сірим, негостинним. Згодом, коли настала весна, поля раптово стали зеленими, красивими. А ще ми познайомилися з іншими людьми. Ми звикли… місцеві мешканці… російські сусіди… було багато національностей… Уявляєте, росіян було меншість у селищі. Селище тоді було великим. Хлопці не поверталися з армії, а селилися у місті та як могли допомагали матерям, братам та іншим, щоб ті також виїхали із села. Всі, хто міг, виїхали до міста. Більшість у селищі становили поволзькі німці. Вони були дуже приязні до нас, ми з ними познайомилися. Вони також були католиками. Потім, у місті… до 1953 року… Ще були калмики, вони також були приязні. Дуже приязні. Це були хороші, чесні люди. Були й інші народи, приміром, чуваші, українці… Але більшість становили литовці та німці. Литовці жили злагідно».
Краса Сибіру
Науму Клейману дозволили ходити до школи-інтернату за вісім кілометрів від селища, куди була заслана його родина, і він відкрив для себе неймовірну красу вранішнього сонця, що пробивалося крізь високу траву.
Рімгаудас Рузгіс: Перші дні у селищі Хутір
Рімгаудас Рузгіс розповідає про перші дні, які він провів у селищі Хутір.
«А потім ми на конях поїхали до станції в село… До села було півкілометра чи кілометр. Усі були з речами. Нас поселили в хаті з колод, які були усюди в Сибіру. Вона була поділена на чотири кімнати: коридор та чотири маленькі кімнати. Нас було п’ять родин у цьому будинку. Першу ніч ми не могли там ночувати, там були голі стіни. Там були тільки перегородки з дошок. Ми, як могли, приладналися на мішках, і тут на нас напали клопи. Ми встали і побачили, що навколо все кишить клопами: наші руки були вкриті ними, ми не знали куди діватися.
Всі хотіли їсти, в дорозі ми не їли нічого гарячого. Наступного дня всі винесли на двір каміння, і ті, в кого були каструлі чи відра, почали готувати їжу, щось гаряче. Ті, у кого було, що готувати… Там не було магазину. У перший день, потрапивши до будинку, ми забарикадували двері з середини. Ми думали: невідомо, як буде, ми тут чужі, у місцевих є ножі, їм напевно сказали, що ми бандити. Ми закрилися, забарикадувалися з середини, щоб місцеві не могли увійти до будинку, де ми ночували. Ось так ми облаштувалися».
Рімгаудас Рузгіс: Будівництво селища
Рімгаудас Рузгіс розповідає про будівництво селища Мойга.
«Це місце називалося Мойга. Зазвичай, там було всього кілька збудованих бараків, а розселяти потрібно було всіх. Тому вони запхали по три-чотири родини до однієї кімнати, стільки, скільки могло вміститися. Посеред кімнати стояла діжка з дірками та трубою, щоб можна було трішки опалювати. У будинку не було сіней, двері виходили одразу на двір. Коли ми почали зимою опалювати, на вулиці було дуже холодно, 40° морозу. Будинок був зроблений з щойно зрубленої деревини, всередині на стінах конденсувала вода і збігала до низу, капала на голову. Дошок не було через те, що там не було лісопильні. Щоб зробити підлогу, нам довелося рубати колоди вздовж. Вийшли дошки, і ми зробили щось на зразок підлоги. Так само зі стелею: треба було покрити її чимось, і ми виготовили такі дошки. Ми використовували великі соснові колоди, заввишки 2-3 метри, без сучків, щоб легше було рубати. Крім того, ми насипали на підлогу шар землі, щоб було тепліше. Бараки будувалися без фундаменту, на коріннях та стовбурах. Замість фундаменту стіни засипали землею заввишки один метр, до вікон, щоб холод не підібрався знизу. Так пройшла наша перша зима».