Теми

Сільва Лінарте розповідає про зустріч з вовками (Мова оригіналу – російська).

Про зустріч з вовками

Ірена Ашмонтатіте у дитячому будинку

Клара Хартманн розповідає про допити

«У в’язниці мене тримали разом з росіянами. Тому мені не було навіть з ким поговорити. У глибині душі я не могла повірити в те, що зі мною відбувається, зрозуміти, де я, що тут роблю, що вони зі мною роблять. Через два чи три місяці вони перевели мене до “одиночки”. І тут почалися допити, мене примушували визнати, що я шпигунка, та вимагали сказати, на кого я працюю. Там був перекладач, солдат із Закарпаття, який добре говорив угорською. Він казав, що мені треба зізнатися, інакше, якщо це триватиме довго, я помру у в’язниці. Але я сказала йому: “Я не була шпигункою, я не знаю, що це…”. Він наполягав, щоб зізналася, і ця мука, цей тиск на мене продовжувалися дуже довго. Допити відбувалися і в день, і вночі, вони не давали мені спати. У камері мене примушували стояти увесь день. А солдат зазирав у прозурку, щоб я не лягала, а гуляла камерою. Загалом, вони катували мене, щоб я якомога скоріше сказала те, що вони хотіли почути. В кінці кінців, я вже нічого не могла робити. Я була повністю виснажена, мені не давали ані їсти, ані спати. Тоді я сказала, що я дійсно шпигунка, але мені було потрібно ще підписати заяву із визнанням. Ще їм було потрібно, щоб я сказала, де я всьому навчилася, в якій школі, і хто були моїми вчителями… Але мені зовсім не було що сказати, бо я ж не була шпигункою, я і гадки не мала про щось подібне. Вони, за порадою перекладача, самі написали все, що змогли. Минуло кілька місяців. І напередодні Різдва мене викликали до кабінету, щоб я поставила підпис під вироком про десятирічне ув’язнення. Перекладач сказав мені, що я проведу десять років у таборі, але що боятися не треба, усе буде добре, можливо, мені вдасться вижити, і тоді, через десять років, мене звільнять, і я буду жити в Росії, мені дадуть роботу та житло, і все пройде. Я була майже рада…
Я не можу розказати… як сказати… я не можу описати все, що зі мною трапилося у цій в’язниці, тому що там було все: було таке, що мене ставили під кран, і краплі води безупинно падали мені на голову. Мене катували так і холодною водою, вони називали це “бокс” . Я мало не вмерла від холоду. А потім мене забирали і вели на допит».

Олена Таланіна: «У 14 років я працювала не по 8 годин, а по 16 годин!».

Адам Хвалиньський на лісоповалі

У цьому уривку Адам Хвалинський розповідає про те, як динадцятирічним хлопцем працював у Сибіру на лісоповалі.

Адам Хвалиньський розповідає про те, як працював у Сибіру.

Адам Хвалинський розповідає про те, як динадцятирічним хлопцем працював у тайзі.

«Репатріація» латиських та естонських сиріт

За ініціативою Міністерства освіти Латвії у 1946 р. діти латиських спецпереселенців, які втратили одного або обох батьків, отримали дозвіл повернутися на батьківщину. У роки війни багато дітей втратили батьків, і навіть у тому випадку, коли хтось із батьків залишалися живими, усі чудово розуміли – на батьківщині у них було більше шансів вижити, навіть попри розлуку із рідними.
Таким чином, у 1946–1947 рр. до країн Балтії повернулися 1300 дітей, переважно латиші, а також естонці (хоча їх було небагато серед усього загалу). Однак навіть сьогодні більшість з них не мають віри до цього офіційного заходу, попри наявність документальних доказів, і переконані, що своїм порятунком вони завдячують або щасливій долі, або героїчним діям окремих людей.
Для Сільви Лінарте та її сестри дитячий будинок у Ризі перетворився на символ (відносного) достатку. Потрапивши сюди після кількох років перебування в Сибіру та тривалого виснажливого шляху, діти спочатку відмовлялися від їжі. Лікар, який працював у дитячому будинку, зрозумів причини такої поведінки: він наказав дати дівчаткам картоплю – єдиний відомий засланим дітям продукт.
Для цих дітей, які потрапили на батьківщину раніше за інші категорії депортованих, повернення та знайомство з рідною землею було справжнім потрясінням, яке назавжди закарбувалося у пам’яті. Аушра Залкмане, її сестра Лілія Кайоне та Пеєп Вар’ю також були серед тих, хто повернулися.

Маріте Контримайте: Туга за батьківщиною та патріотизм у Сибіру (Мова оригіналу – російська)

У Сибіру литовці збиралися разом і співали «Вернемося на батьківщину», читали вірші. Мати Маріте Контримайте часто розповідала донці про їхні традиції та легенди. В уяві маленької дівчинці виник ідеалістичний образ батьківщини.

Пеєп Вар’ю розповідає про своє важке життя в дитячому будинку (Мова оригіналу – російська)

Дитячий будинок в Іркутську

Життя у справжніх дитячих будинках не мало нічого спільного із тим, що демонструвала радянська пропаганда у цьому фрагменті кінохроніки. de propagande d'un orphelinat soviétique, issue des actualités cinématographiques de Sibérie orientale, à des années-lumière des conditions qui y régnaient en réalité.

Антанас Кібартас згадує сибірську природу та своє дитинство у засланні (Мова оригіналу – російська)

У цьому уривку Антанас Кібартас розповідає про свої дитячі спогади в Сибіру: природа, інші діти, мови.

У дитячому будинку в Ленінабаді

Після того, як у серпні 1941 р. було оголошено про амністію «польських громадян, які перебували на радянській території», родина Вельш переселилася з Архангельської області до Киргизії, згодом переїхала до Казахстану, а звідти – до столиці Таджикистану Ленінабаду. Тут вони оселилися у гарному будинку, і Генрі, якому на той момент було вже вісім років, вперше пішов до школи. Через те, що його мати не могла дбати про нього, вона віддала дитину до притулку для польських дітей. Однак у нього залишилися радісні спогади про той час: «Я був щасливий жити в дитячому будинку, тому що нарешті мене оточували інші діти, а не лише дорослі, як було зазвичай».
Фотографії друзів з дитячого будинку навіть сьогодні оточують Генрі Вельша в його кабінеті в Римі.

Олександра Біломісних підлітком працювала у полі з плугом