Біографії

Liste des biographies

Клара  ГАРТМАНН


Клара Гартманн народилася у травні 1930 р. у Мишкольці на півночі Угорщини в селянській родині. Вона майже не пам’ятає своїх батьків, оскільки вони померли, кола дівчинка була зовсім маленькою.
Її виховував дядько, унтер-офіцер, який служив у жандармерії в Гйонці. Коли у січні 1945 р. Червона Армія наближалася до кордонів Угорщини, він втік, залишивши Клару саму.
Клара була заарештована та етапована до в’язниці у Києві, де її упродовж майже року допитували та піддавали тортурам. Вона була засуджена за шпіонаж на користь Угорщини до 10 років ув’язнення. Клара потрапила до Воркути на будівництво, де вона зазнала знущань з боку радянських кримінальниць. Одним з найважчих випробувань для неї стала самотність: у таборі не було мадярів.
У 1949 р., коли її перевели до Степлагу в Казахстані, де були виключно політичні в’язні,  вона потрапила до бригади , що складалась в основному з українок. Лише там вона зрозуміла, що ув’язненні можуть допомагати та підтримувати одна одну.
Влітку 1953 р. у Києві, який був для неї транзитним містом на шляху до Угорщини, Клара познайомилась зі своїм першим чоловіком – молодим угорським селянином, який був щойно звільнений, так само як і Клара. Оскільки в неї не було родини і не було куди повертатися, молодята оселились у селі чоловіка на північному сході Угорщини.
Після розлучення Клара працювала на різних будовах. Як колишня арештантка вона не мала права на навчання. І лише завдяки лікарю, якого Клара зустріла на одній із будов, їй вдалося стати медичної сестрою і працювати в лікарні для душевнохворих.
Клара знов вийшла заміж, і через те, що не могла мати власних дітей, вона взяла на виховання племінника свого першого чоловіка, який залишився сиротою. Згодом вона стала бабусею. «Для мене це було як школа. Але дуже гірка школа», – так вона говорить у червні 2009 р., згадуючи про час, проведений в ГУЛАзі.

L'entretien avec Klara Hartmann a été conduit en 2009 par Anne-Marie Losonczy.

PDF (54.56 КБ) See MEDIA
  • Дитинство, війна й арешт

    Дитинство, війна й арешт

    «Я точно не пам’ятаю, тому що була маленькою… Мої батьки померли й мене виховували дядько та його родина. Він був офіцером жандармерії у Гйонці. Там я жила до 14 років. Ходила до школи. Родина дяді звикла… або я скоріше до них звикла та прив’язалась. 
    Почалась війна. Вони втекли… за кордон. Вони втекли через війну. А мене залишили у великій квартирі. Щоб квартира не залишалася порожньою, вони ще туди поселили хатню робітницю. Ми удвох залишились в цій квартирі.
    Бої тривали дуже довго: росіяни відступали, німці наближалися. Або навпаки… На нашій вулиці жили жандарми, там була казарма. Багато хто з них були вже на пенсії. Ходили чутки, що бої тривають так довго через те, що жандарми захищають місто. Насправді, звичайно, там нікого не було: всі намагалися виїхати. Але люди так казали. І саме через це мене забрали.
    Врешті-решт, до міста зайшли румуни, а не росіяни чи німці. Вони влаштували цілий цирк, забирали усіх, кого могли.
    А потім румуни нас тримали в Ракамазі. Я думаю… звідти відправлялись поїзди… Але куди і як мене везуть я не знала. Я була дівчиськом, я була дуже налякана, у мене було стільки проблем, що я не помічала нічого, крім свого страху…
    Як відбувався Ваш арешт?
    Арешту не було! До будинку зайшли солдати з якимось представником мерії. Мене забрали і кудись повели.
    Хатню працівницю також забрали?
    Так.
    Її також…
    Так. Але я її більше не бачила.

    Fermer
  • Допити та тортури

    Допити та тортури

    «У в’язниці мене тримали разом із росіянами. Через це мені не було навіть з ким поговорити. В глибині душі я не могла повірити у те, що зі мною відбувається, зрозуміти, де я, що я тут роблю, що вони роблять зі мною. Через два чи три місяці мене перевезли до одиночної камери. І ось тут почались допити. Мене намагались змусити зізнатися, що я шпигунка, вимагали сказати, на кого я працюю. Там був перекладач, солдат із Закарпаття, який добре розмовляв угорською. Він казав, що мені треба зізнатися, бо якщо це буде тривати довго, я помру у в’язниці. Але я йому відповіла: «Я не була шпигункою, я не знаю, що це таке…». Він наполягав на тому, щоб я зізналась, і ця мука, цей тиск на мене тривали дуже довго. Допити відбувалися і вдень, і вночі, вони не давали мені спати. У камері мене примушували стояти увесь день. А солдат підглядав за мною через двірне вічко, щоб я не лягала, а ходила по камері. Загалом, вони мене катували, щоб я якомога швидше сказала те, що вони хотіли почути. Наприкінці я вже нічого не могла робити. Я була повністю спустошена, мені не давали ані їсти, ані спати. Тоді я сказала, що я дійсно шпигунка, але мені ще треба було підписати папір із зізнанням. Ще їм треба було сказати, де я всьому навчилась, в якій школі, хто були мої вчителі… Але про це я нічого не могла сказати, я ж не була шпигункою, я й гадки не мала про щось подібне. Вони, за порадою перекладача, самі написали все, що могли. Потім минуло кілька місяців. І напередодні Різдва мене викликали до кабінету для того, щоб я розписалася на вироку до десяти років. Перекладач сказав мені, що я проведу десять років у таборі, але боятися цього не треба, все буде добре, можливо, мені навіть вдасться вижити і тоді, через десять років, мене випустять і я буду жити в Росії, мені дадуть роботу та житло, і все минеться. Я була майже рада…
    Я не можу розповісти… як сказати… я не можу описати все те, що зі мною трапилось у цій в’язниці, тому що там було все: було й так, що мене ставили під кран, і краплі води безупинно падали мені на голову. Мене катували так і холодною водою, вони називали це «бокс». Я мало не вмерла від холоду. А потім мене звідти забирали та вели на допит».

    Fermer
  • Насилля в таборі

    Насилля в таборі

    «Там серед в’язнів  панувало таке насилля! Це був змішаний табір. Російські жінки відчували, що сила на їхньому боці, що їм дозволено усе, і давали це зрозуміти іншим. Якщо вони хотіли забрати мій хліб, вони нічого не казали, просто брали його і все. І я нічого не могла сказати, бо у цьому випадку вони б мене просто побили. Так все і було».
    А які ще там були національності?
    «Найрізноманітніші. З усієї Балтики: литовки, естонки, навіть фінки… Українок було дуже багато. Вони були більш приязними, терплячими, любили знайомитися, але в них у самих нічого не було.
    Вони були як і всі інші. А ось росіянки отримували все, що хотіли. Вони ходили на кухню і поверталися з наповненими до країв мисками. Якщо кухарка не хотіла давати, вони її били. Усі їх боялися. Вони наповнювали їжею великі миски, поверталися до бараків та їли досхочу.
    А ще вони ходили туди, де ріжуть хліб, і приносили стільки хліба, скільки хотіли.
    Велика була різниця».

     

     

    Fermer
  • Життя в таборі

    Життя в таборі

    «Потім був побудований завод в Балхаше. Насправді, це ми потроху побудували усе місто. Там не було навіть будинків, нічого не було, просто пустеля. Спочатку ми побудували житло, сімейне житло, цілком пристойне, але в російському стилі.
    Це ви його будували?
    Так, так. Обов’язки кожної бригади були чітко визначені. Одні закладали фундамент, інші займалися стінами або дахом і так далі… підлогою… усім.
    Там було настільки багато люду, що кожний мав свою роботу. І коли житло було завершено, ми побудували завод для збагачення урану, який привозили з Угорщини.
    Приблизно за 30-40 кілометрів від табору була шахта, де видобували уран, і він також йшов на завод…
    Там був уран з Угорщини, я це знаю, тому що там були угорські вагони, на котрих було написано “Hungaria” та “Pécs” або “Budapest”. Коли уран видобували із землі, його тачками привозили до цих вагонів, на яких везли уран здалеку. Так я дізналася, що він з Угорщини. 
    Це було дуже дивне відчуття через те, що поїзди були угорські. Ці поїзди для мене були Угорщиною… І це все так було важко, інколи жахливо, але все-таки у певному сенсі я відчувала… або точніше зараз відчуваю, озираючись назад, що у таборі пережила багато чого, що було дуже важливим в моєму житті. Можливо, це було необхідним досвідом… я навіть не знаю… Це було як школа… але дуже гірка школа.
    Там, у таборі, де були виключно політв’язні, всі поважили один одного, допомагали та підтримували. Українки отримували посилки з дому і ділилися з усіма, навіть якщо там було небагато, інколи зовсім маленький шматочок. Начальниця бригади… вона також буда українкою. Вона також завжди отримувала посилки з дому і ділилася з усіма… Це було дуже добре, почуття власної гідності… ми допомагали одна одній і неважливо було, хто ти – литовка, латишка чи ще хтось… ми всі товаришували і відчували, що ми всі разом».

    Fermer
  • Повернення додому

    Повернення додому

    «Проблема полягала у тому, що нас було 30 жінок серед 2500 чоловіків. Тільки уявіть собі: як спокійно ходити посеред усіх цих чоловіків?… Ми не ризикували виходити, було страшно. Усі жінки були старші, мого віку було десь дівчат 20, інші – старші. Коли я перетинала поріг, там вже були чоловіки, стояли на дворі, вишиковувалися у чергу, хотіли познайомитися. Вони не були грубими, але ми все одно боялися, тому що… і звідти нас, жінок, привезли до Києва, до великої порожньої будівлі, яка належала лікарні.
    Через кілька днів хворих ув’язнених заселили до іншої порожньої будівлі навпроти нашої. Це були переважно чоловіки, які страждали на захворювання легень. Це все-таки було краще: ми жили окремо, у кожної групи був свій двір, оточений колючим дротом, через який ми могли розмовляти. Це було цікавіше: «Звідки ти приїхала? А ти звідки? Що збираєшся робити далі?».

    Fermer
  • Клеймо депортации

    Клеймо депортации

    «Мені також було краще. Але туга за батьківщиною не минала. Це жахливо: жити в далеченні, серед пустелі. Дивишся, а повітря тремтить від спеки, як у розпеченій грубці, і думаєш: «Моя батьківщина десь там, у тому напрямку». Я так хотіла повернутися додому, хоча й знала, що там у мене нікого немає, вся родина виїхала. Якби я повернулася, до кого б я пішла, нікого ж в мене немає?
    У Вас не було ані братів, ані сестер?
    Ні. Не було… Та я навіть нічого не знаю! Уся моя родинна історія така, я нічого не знаю: хто, де, як. Мені лише сказали, що вони померли… а згодом я віднайшла двоюрідного брата, він і зараз живий. Вони живуть у Кале. Він був єдиною людиною, яка, як мені здавалося, була частиною моєї родини. І більше нікого. Він також був самотній. Мені дійсно не вдалося віднайти когось, хто б став ближче за нього. Мої прийомні батьки повернулися додому, але його [прийомного батька] ув’язнили, де він й помер, а вона [прийомна матір] збожеволіла. Отож уся моя родина розвалилася.
    Я повернулася. Я намагалася не привертати до себе уваги, тому що, коли ми провернулися, нас всі вважали ворогами батьківщини, зрадниками. Навіть ті, хто знали, з нами не говорили про це через острах поставити незручне питання або дізнатися те, чого не варто знати. І все це поволі стиралося. Ці 9 років чимало стерли…
    Отже, це тривало 9 років…
    Так… Ці 9 років багато стерли в мені. Врешті-решт, у мене постало відчуття, що я з’явилася нізвідки. Чесно кажучи, коли нас посадили до вагону, щоб повернути назад до Угорщини, я боялася: «Куди мені їхати? Що зі мною буде?». Я ж нічого не знала про Угорщину, про те, що там ідбувалося, яка ситуація. Ми нічого не знали. Принаймні, я».

     

    Fermer