Теми

Варлам Тихонович Шаламов, Стланик. Колимські оповідання.

На Крайній Півночі, на межі тайги та тундри, серед карликових берез, низькорослих кущів горобини з несподівано великими блідо-жовтими водянистими ягодами, серед шестисотрічних модрин, що стають зрілими у триста років, живе особливе дерево – стланик. Це далекий родич кедра, кедрач – вічнозелені хвойні кущі зі стовбурами товстішими за людську руку і довжиною два-три метри. Він невибагливий і росте, вчепившись коріннями за щілини у каміннях гірського схилу. Він мужній і впертий, як усі північні дерева. Чутливість його надзвичайна.
Пізня осінь, вже час бути снігу, зимі. Край білого небосхилу вже багато днів пропливають низькі, синюваті, наче у синцях, хмари. А сьогодні осінній пронизливий вітер зранку став загрозливо тихим. Пахне снігом? Ні. Не буде снігу. Стланик ще не лягав. І дні минають, снігу немає, хмари блукають десь за сопками, і на високому небосхилі з’явилося бліде маленьке сонце, і все по-осінньому...
А стланик гнеться. Гнеться все нижче, ніби під безмірним, зростаючим тягарем. Він дряпає своєю вершиною каміння і притискається до землі, розкидаючи свої смарагдові лапи. Він стелиться. Він схожий на спрута, що вбрався у зелене пір'я. Лежачі, він чекає день, другий, і ось вже з білого неба сиплеться, як порошок, сніг, і стланик поринає у зимову сплячку, як ведмідь. На білій горі набухають величезні снігові пухирі – це кущі стланика уляглися зимувати.
А наприкінці зими, коли сніг все ще покриває землю трьохметровим шаром, коли в хуртовини ущелинах утрамбували щільний сніг, що кориться лише залізу, люди марно шукають ознак весни у природі, хоча за календарем весна вже мала настати. Але день не відрізнити від зимового – повітря розріджене і сухе і жодним чином не відрізняється від січневого повітря. На щастя, відчуття людини надто грубі, сприйняття надто прості, та й почуттів у неї небагато, всього п'ять – цього недостатньо для передбачень та вгадувань.
Природа більш витончена за людину у своїх відчуттях. Дещо ми про це знаємо. Пам’ятаєте риб лососевих порід, які припливають метати ікру лише до тієї річці, де була відкладена ікринка, з якої з’явилася ця риба? Пам’ятаєте загадкові траси пташиних перельотів? Рослин-барометрів, квітів-барометрів відомо нам чимало.
І ось посеред сніжної безкрайої білизни, посеред повної безнадії раптово встає стланик. Він струшує сніг, випрямляється на повний зріст, піднімає до неба свою зелену, зледенілу, трохи рудувату хвою. Він чує поклик весни, нечутний для нас, і, вірячи в неї, встає раніше за всіх на Півночі. Зима скінчилася.
Буває й інше: багаття. Стланик занадто легковірний. Він так не любить зиму, що готовий довіряти теплу багаття. Якщо взимку, поряд із зігнутим, скрюченим по-зимовому кущем стланика розвести багаття – стланик встане. Багаття згасне – і розчарований кедрач, плачучи від образи, знову зігнеться і ляже на старе місце. І його занесе снігом.
Ні, він не лише провісник погоди. Стланик – дерево надії, єдине на Крайній Півночі вічнозелене дерево. Серед білого блиску снігу його матово-зелені хвойні лапи кажуть про південь, про тепло, про життя. Влітку він скромний та непомітний – усе навколо поспіхом квітне, намагаючись відцвісти упродовж короткого північного літа. Квіти весняні, літні, осінні змагаються у нестримному бурхливому цвітінні. Але осінь близька, і ось вже обсипається жовта дрібна хвоя, оголюючи модрини, польова трава згортається і сохне, ліс порожніє, і тоді далеко видно, як посеред блідо-жовтої трави та сірого моху горять серед лісу величезні зелені смолоскипи стланика.
Мені стланик завжди уявлявся найбільш поетичним російським деревом, краще за уславлені плакучу вербу, інару, кипарис. І дрова зі стланика палкіше горять.

1960

Ліс: символ примусової праці чи дружнє середовище?

Чоловіків та жінок відправляють до лісу на найтяжчу роботу із заготівлі, перевезенні та сплаву деревини. До ліспромгоспів  потрапляють як в’язні таборів, так і спецпереселенці.
 Сибірська природа перетворюється на невід’ємну частину їхнього повсякденного життя. Так, спецпереселенців заворожують химерні форми стланика, однієї з найпоширеніших у тайзі рослин, яку описав В. Шаламов у «Колимських оповіданнях».
Ліс та його мешканці стають іноді для них джерелом натхнення. За роки заслання Валлі Аррак створила низку малюнків на тему «сибірських вражень», у яких вона відобразила навколишню природу. Завдяки поступовому розповсюдженню фотографічної практики, до нас дійшла безліч світлин, зроблених депортованими у засланні або після звільнення, під час подорожей до Сибіру. Вони відображають емоції, спричинені знайомством із тайгою.
Ліс проникає і до житлового простору. Навіть на спецпоселенні люди продовжують приділяти увагу інтер’єру будинку, використовуючи для прикрашання бараків квіти, трави, гілля. Деревина використовується і для виготовлення предметів вжитку. Депортовані швидко опановують знання та навички, які дозволяють їм отримувати користь з цього невичерпного ресурсу.

Казимир Гендельс й тайга

Тайга наклала глибокий відбиток на Казимира Гендельса, який працював завантажувачем барж. Пов’язані з тайгою емоції та спогади не змарніли навіть упродовж багатьох років після звільнення.

Кропива – чудодійні ліки, які врятували мати Сільви

У той же час ліс має безліч ресурсів. Мешканці сибірського колгоспу, до якого взимку 1942 р. була направлена на поселення родина Сільви Лінарте, важко захворіли через зіпсоване борошно. Тих мізерних ліків, які вони мали, виявилося недостатньо, але в нагоді стала кропива. Сільва впевнена, що ця рослина врятувала життя її матері.

Сільва в оточенні волків

Ліс сповнений небезпек та загроз. Щоб потрапити до школи, Сільві Лінарте доводилося йти пішки 30 км лісом. Якось разом з іншими дітьми вона опинилася в оточені волків.

Краса Сибіру

Науму Клейману дозволили ходити до школи-інтернату за вісім кілометрів від селища, куди була заслана його родина, і він відкрив для себе неймовірну красу вранішнього сонця, що пробивалося крізь високу траву.

Аустра та Лілія розповідають про ліс

Поки мама працювала, сестри Аустра Залцмане та Лілія Кайоне збирали ягоди в лісі. Вони із хвилюванням згадують ці моменти.

Сибір: земля вигнання, земля чарування…

Амбівалентність Сибіру, дивовижного краю, що став місцем заслання та репресій, відображується у розповіді Сільви Лінарте. Маленькою дитиною вона спостерігає, як її мама, наче кінь, тягне за собою віз. Вдершись на пінь, Сільва милується лісом. Чому це «найкрасивіше місце у світі» перетворилося на втілення страждань депортованих народів?

Антанас Кібартас згадує сибірську природу та своє дитинство у засланні

У цьому уривку Антанас Кібартас розповідає про свої дитячі спогади в Сибіру: природа, інші діти, мови.