Solidarité Ukraine
INED Éditions. Sound Archives, European Memories of the Gulag

Теми

24
×

Життя після ГУЛАГу


Іноді повернення з таборів та спецпоселень відбувалося одразу після завершення війни, але основна хвиля амністій та звільнень припадала на період між 1953 р. (смертю Сталіна) та початок 1960-х років. Після тривалого шляху, колишні депортовані потрапляли до рідної, але у той же час незнайомої країни, де змінився політичний режим, а інколи – кордони (країни Балтії, Польща, західні області України). Війна та репресії забрали життя рідних, а ті, хто вижив, існували, як і усе суспільство, в умовах пильного контролю за минулим.
Ті, хто повернулися із депортації, та їхні рідні вдавалися до однакової стратегії: вони приховували та замовчували минуле, намагаючись захистити рідних та спробувати відновити життя в суспільстві, сповненого примусу та обмежень.
Мовчання, як важлива складова цієї стратегії, наклала відбиток на спогади депортованих про повернення та реінтеграцію, і у той же час, ще більше оприявленою робить тему самотності та ізоляції, розлуки з товаришами, з якими поділяли життя в депортації.
Стигма «ганебного» минулого робила марними усі зусилля більшості колишніх депортованих у пошуках житла, роботи, можливостей для навчання та вступу до громадських об’єднань. До того ж, усі ці зусилля були пов’язані із розчаруваннями та інколи з небезпекою.
Лише наприкінці 1980-х рр., коли ослабнув політичний контроль, спогади та розповіді про депортацію почали знов з’являтися в родинах, а згодом – у суспільстві.

Текст: Marta Craveri та Anne-Marie Losonczy

PDF (81.03 КБ) See MEDIA
Fermer

Ірина Тарнавська про своє повернення (мова оригіналу – російська)

У цьому уривку Ірина Тарнавська розповідає про труднощі, з якими їй довелося зіткнутися, коли вона повернулася в Україну.

 

Fermer

Маріте Контримайте зберігає мовчання (мова оригіналу – російська)

Маріте Контримайте не розповідала про своє минуле: «А навіщо? Нічого особливого там не відбулося». Однак, у 1987 р. вона вперше вирішила про нього розповісти.

 

 

Fermer

Ярослав Погарський про своє виключення з шкільного товариства (мова оригіналу – російська)


«Я так з п’ятого класу у чужих людей і зростав. Але що характерно, мене не приймали ані в піонери, ані до комсомолу, нікуди, до жодної громадської організації. А ви уявляєте, як це образливо? Ось, припустимо, збирається клас, класні збори, комсомольські. «Погарський виходь. Ти вільний». Клас сьогодні йде збирати лікарські розслини. «Погарський, ти не йдеш». Клас сьогодні йде прибирати територію вулиці. «Погарський не йде. Тільки комсомольці». Ви знаєте, який важкий осад залишається в душі? Батько казав, я ще до сьогодні пам’ятаю його слова: «Славцю, поки є можливість, вчися. Перед нами закриті всі двері, запам’ятай. А знання за плечима не носити. Але поки є можливість – вчися». А те, що мене не запрошували ні на які збори, заходи, наклало, звісно, відбиток на характер. Я почав уникати. Якщо збирався який-небудь великий колектив, я намагався не підходити і не втручатися. Знаю, що це не для мене. Це дуже важко. На дитячий характер це впливало. І зараз впливає».

 

Fermer

Клара Хартманн: тавро депортації (мова оригіналу – угорська)

«Мені також було краще. Але туга за батьківщиною не минала. Це жахливо: жити в далеченні, серед пустелі. Дивишся, а повітря тремтить від спеки, як у розпеченій грубі, і думаєш: «Моя батьківщина десь там, далеко». Я так хотіла повернутися додому, хоча й знала, що там у мене нікого немає, вся родина виїхала. Якби я повернулася, до кого б я пішла, нікого ж немає там?

У Вас не було ані братів, ані сестер?

Клара Хартманн: Ні. Не було… Та я навіть нічого не знаю! Уся моя родинна історія така, я нічого не знаю: хто, де, як. Мені лише сказали, що вони померли… а згодом я віднайшла двоюрідного брата, він і зараз живий. Вони живуть у Кале. Він був єдиною людиною, яка, як мені здавалося, була частиною моєї родини. І більше нікого. Він також був самотній. Мені дійсно не вдалося віднайти когось, хто б став ближче за нього. Мої прийомні батьки повернулися додому, але його ув’язнили,  а вона збожеволіла. Отож уся моя родина розвалилася.
Я повернулася. Я намагалася не привертати до себе увагу, тому що, коли ми провернулися, нас всі вважали ворогами батьківщини, зрадниками. Навіть ті, хто знали, з нами не говорили про це, через острах поставити незручне питання або дізнатися те, чого не варто знати. І все це поволі стиралося. Ці 9 років чимало стерли…

Отже, це тривало 9 років…

Клара Хартманн: Так… Ці 9 років багато стерли в мені. Врешті-решт, у мене постало відчуття, що я з’явилася нізвідки. Чесно кажучи, коли нас посадили до вагону, щоб повернутися назад до Угорщини, я боялася: «Куди мені їхати? Що зі мною буде?». Я ж нічого не знала про Угорщину, про те, що там відбувалося, яка ситуація. Ми нічого не знали. Принаймні, я».

Fermer

Антанас Сейкаліс: Труднощі після повернення (мова оригіналу – російська)

«Мучився я довго, доки не влаштувався. Я без прописки, тоді ще була прописка. Ви знаєте, коли не прописаний, не можна жити. Цілий рік прожив у вбиральні. Звісно, що вона не працювала. Моя розкладачка була там, і столик у вбиральні. І треба було платити за цю вбиральню. Мене перекидали з роботи на роботу, я працював два місяці, або місяць попрацюю, як КГБ вже дізналося, і все – звільняють цю людину. Особлива увага тому, щоб я не міг працювати із молоддю. У них це було вже… як тільки молодіжна організація або, припустимо, технікум десь, и все… Звільніть цього негідника, і все!».

 

Fermer

Дискримінація щодо колишніх депортованих (мова оригіналу – російська)

Повернувшись з Сибіру, Аустра Залцман та її старша сестра неодноразово зіткалися із утисками, оскільки вважалися доньками «ворога народу». Цей факт вони мали зазначити у своїх автобіографіях, які подавали разом з документами на вступ до університету чи на нову роботу. Це ставало підставою для відмови. Так, Аустра не захотіла відрікатися від батька, тому не змогла вступити до комсомолу. З часом сестри навчилися приховувати своє походження та минуле.