Solidarité Ukraine
INED Éditions. Sound Archives, European Memories of the Gulag

Теми

11
×

Ми та Вони


Для більшості жертв депортації життя у таборі або на спецпоселенні у віддалених куточках Сибіру та Центральної Азії стала першим досвідом співіснування з людьми іншого національного та соціального походження, які говорили іншими мовами і були носіями інших звичаїв та вірувань, і які інколи воювали на боці ворога.
Вагони потягів, бараки та трудові бригади, в яких змішувалися все нові та нові групи в’язнів, черги за пайками, переклички, рідкісні моменти відпочинку та розваг, школа для дітей – все це було моментами зустрічей та вимушеного співробітництва, які могли дати поштовх дружбі або стати підставою гострого конфлікту. Ці контакті, сповнені несподіванок, примушують людей переглянути існуючі кліше і у той же час стати причиною доброзичливості чи неприязні щодо цілих національних груп.
Зіштовхуючись з однаковими випробуваннями, литовці, латиші, поляки, естонці, українці, угорці, румуни, німці, чехи, фіни мобілізують для їх подолання різні культурні та релігійні ресурси. Всі вони знайомляться з радянським світом та його суперечливими героями, які були для них найнебезпечнішим втіленням інакшістю: співробітниками НКВД, охоронцями, кримінальниками, які диктували свої закони у таборі, комендантами спецпоселень, а з другого боку – з усіма іншими в’язнями, які часто приходили на допомогу, із зубожілими колгоспниками, які працювали пліч-о-пліч із спецпоселенцями.
Досвід взаємодії із цим різноманіттям доль, коріння, стосунків постає у розповідях свідків як найбільш складний, суперечливий та стійкий слід депортації.

Marta Craveri та Anne-Marie Losonczy 

   
PDF (103.91 КБ) See MEDIA
Fermer

Світлини, зроблені у депортації

Неймовірне насилля та жорстокість занурюють в’язня у людську масу, об’єднану спільною долею. Колективна праця та загальні для всіх труднощі повсякденного життя, ідейні розбіжності та конфлікти, спричинені відмінностями соціального та національного походження – все це перетворює роки депортації та ув’язнення на інколи несподівану низку зустрічей та моментів солідарності або ворожнечі. Парадоксальним чином табір та спецпоселення стали для багатьох місцем пізнання людського та культурного різноманіття, простором, що дозволяв долати національні бар’єри.

 

Fermer

Орест-Юрій Яринич: Грузинські спецпереселенці у Ленінабаді

Audio available /
Fermer

Антанас Сейкаліс: Представники різних народів у таборі

Audio available /
Fermer

Розповідає Антанас Панавас

Поступово ми звикли, але спочатку Сибір здавася нам занадто похмурим, сірим, негостинним. Згодом, коли настала весна, поля раптово стали зеленими, красивими. А ще ми познайомилися з іншими людьми. Ми звикли… місцеві мешканці… російські сусіди… було багато національностей… Уявляєте, росіян було меншість у селищі. Селище тоді було великим. Хлопці не поверталися з армії, а селилися у місті та, як могли, допомагали матерям, братам та іншим, щоб ті також виїхали із села. Всі, хто міг, виїхали до міста. Більшість у селищі становили поволзькі німці. Вони були дуже приязні до нас, ми з ними познайомилися. Вони також були католиками. Потім, у місті… до 1953 року… Ще були калмики, вони також були приязні. Дуже приязні. Це були хороші, чесні люди. Були й інші народи, приміром, чуваші, українці… Але більшість становили литовці та німці. Литовці жили злагідно».

 

Fermer

Смілінгіс про смерть «персів»

У селищі «Друга дільниця» пліч-о-пліч жили литовці, поляки, китайці, іранці та німці. Іранці, яких литовці називали «персами», були вихідцями з вищих прошарків та відрізнялися елегантністю та сміливістю у судженнях. Однак, вони не змогли чи не схотіли адоптуватись до важких умов заслання. Анатолій розповідає нам трагічну історію їхньої загибелі, яка ще довга снилася йому у нічних кошмарах. Одного грудневого ранку чотирьох схудлих та вдягнених у дрантя «кавказьких персів» відправили рубати ліс. Їм видали інструменти. Анатолій мав їх провести до місця рубки, а потім повернутися, щоб відмітити, скільки вони спилили деревини. Вони пройшли біля кілометру крижаним лісом – перси насилу за ними встигали. Коли вони дісталися місця, Анатолій змішаними мовами з російської, китайської та литовської пояснив їм, що слід робити. Перси думали лише про одне: як би зігрітися. Анатолій розклав багаття, залишив їм ще кілька полін про запас і пішов оглядати інші місця рубки дерев. Коли почалися сутінки, він повернувся, але, не побачивши диму, почав хвилюватися. Він вирішив, що вони, можливо, вже пішли, але діставшись до місця, знайшов їх застиглими в снігу. Усі четверо померли від холоду. У засланні смерть була повсякденністю, і до неї слід було бути готовим у будь-який сезон. Багато разів Анатолію доводилося взимку перевозити тіла померлих, щоб поховати їх. Він розповідав, що під час однієї з таких «операцій» тіла померлих конями доставляли на кладовище у Посткеросі. Такі конвої відправлялися один чи два рази на день. Діставшись до місця, спочатку розгрібали сніг, а потім за допомогою сокири викопували могили, що в умовах вічної мерзлоти було надзвичайно важко. Він копав, а потім тіло присипав снігом. Проблеми починалися навесні, коли танув сніг, і з’являлися зголодніли бродячі собаки (це продовжилось доти, доки китайці, які їли собак, не почали полювати на них). Тоді на допомогу кликали колгоспників, і вони знову ховали тіла, обгризені псами.

Fermer

Розповідає Клара Хартман

«Там серед в’язнів  панувало таке насилля! Це був змішаний табір. Російські жінки відчували, що сила на їхньому боці, що їм все дозволено, і давали це зрозуміти іншим. Якщо вони хотіли забрати мій хліб, вони нічого не казали, просто брали його, і все. І я нічого не могла сказати, бо у цьому випадку вони б мене просто побили. Так все і було».

А які ще там були національності?

«Найрізноманітніші. З усієї Прибалтики: литовки, естонки, навіть фінки… Українок було дуже багато. Вони були приязні, терплячі, любили знайомитися, але в них у самих нічого не було.
Вони були як і всі інші. А ось росіянки отримували все, що хотіли. Вони ходили на кухню і поверталися з наповненими до країв мисками. Якщо кухарка не хотіла давати, вони її били. Усі їх боялися. Вони наповнювали їжею великі миски, поверталися до бараків та їли досхочу.
А ще вони ходили туди, де ріжуть хліб, і приносили стільки хліба, скільки хотіли.
Була велика різниця».