Теми
Языковое разнообразие
Мови, їх вивчення, використання, так само як і втрата – усе це складало досвід депортації.
Нерідко спецпоселенцям під час депортації доводилося опановувати нові мови – російську, яку діти були змушені вивчати у школі і яка була засобом комунікації, або мови інших депортованих народів, які жили поруч.
Під час депортації поставало питання збереження мови / мов або вивчення рідної мови маленькими дітьми. Для більшості депортованих сімей рідна мова означала належність до національної спільноти, давала відчуття спорідненості із нею, зв'язок із її культурою та територією. Мова також сприймалася як спадок, який треба передати нащадкам. Мови були різними, і це різноманіття визначалося складом населення, яке мешкало на певних територіях. Приміром, у Литві люди говорили литовською, польською, російською, білоруською, а також на ідиші. Збереження та навчання дітей рідним мовам було супротивом русифікації та радянізації.
Для тих, хто вирішив повернутися назад із заслання, «шлях додому» означав також повернення до рідної мови. Тим, кого депортували у ранньому віці, або тим, хто народився на спецпоселенні, доводилося вивчати знову або удосконалювати мову, якою вони спілкувалися лише у родинному колі.
Врешті-решт після повернення та реінтеграції поставало питання про передачу прийдешнім поколінням мови, що містила особисту, родинну та політичну історію.
Текст: Жанна Жисінжер
Багатомовне дитинство: Соня Борі
У цьому уривку Соня Борі, яку депортували з польського міста Воложин разом із матір’ю та братом, оповідає про різні мови (російську, ідиш, польську, білоруську та іврит), якими говорила, які змішувала та які вивчала у дитинстві, допоки її родину не депортували до Казахстану.
Багатомовне дитинство: Анна Баркаускене
Анна Баркаускене, депортована в 1941 р. з Каунаса, розповідає про кілька мов (російську, литовську та ідиш), якими говорила у дитинстві в Литві, а потім на Алтаї під час депортації..
Антанас Кібартас: російська мова як інструмент виживання
Антанас Кібартас, депортований з Литви в 1947 р., розповідає, як його дід, який добре розмовляв російською, зумів домовитися із радянськими солдатами, які прийшли їх депортувати. Тому родині Кібартас вдалося депортуватися із двома свинями, кількома столярними інструментами та ковдрою.
Альдона Округ: вивчення російської мови після прибуття до табору депортованих
Альдона Округ, депортована з Литви в 1949 р., розповідає, як вивчала російську мову в школі, після того, як була депортована.
Богдан Климчак: українець, який не розумів російську.
У цьому уривку Богдан Климчак, українець, депортований в 1946 р. разом із родиною із села, яке мало бути передано Польщі, оповідає про вивчення мов під час перебування у депортації. Він згадує, як шкільна вчителька спитала його російською чому він посміхається. Не зрозумівши жодного слова, він продовжував посміхатися, за що отримав догану.
Антанас Кібартас: зростання в російськомовному середовищі
Антанас Кібартас, депортований з Литви в 1947 р., розповідає про своє дитинство як спецпоселенця у Тюменській області. Він пояснює, що усі діти, незалежно від їхнього походження, спілкувалися між собою російською.
Григорій Ковальчук: вивчення української мови в умовах депортації
Григорій Ковальчук, депортований після війни із Західної України разом із матір’ю, братами та сестрою, розповідає, як мати навчала його українській мові, а у школі він опановував російську.
Яан Ізотамм: мовний університет у таборі
У цьому уривку Яан Ізотамм, який після арешту в 1956 р. опинився у трудовому таборі для політв’язнів, розповідає про те, як у таборі організували своєрідний неформальний університет, де в’язні навчали один одного історії, літературі та мовам.
Абрам Лєщ: використання російської та ідиш після депортації
У цьому уривку Абрам Лєщ розповідає про те, як поступово він забув ідиш – мову, якою говорила його родина до того, як була депортована до республіки Комі з Литви у 1941 р.