Теми
Життя після ГУЛАГу
Іноді повернення з таборів та спецпоселень відбувалося одразу після завершення війни, але основна хвиля амністій та звільнень припадала на період між 1953 р. (смертю Сталіна) та початок 1960-х років. Після тривалого шляху, колишні депортовані потрапляли до рідної, але у той же час незнайомої країни, де змінився політичний режим, а інколи – кордони (країни Балтії, Польща, західні області України). Війна та репресії забрали життя рідних, а ті, хто вижив, існували, як і усе суспільство, в умовах пильного контролю за минулим.
Ті, хто повернулися із депортації, та їхні рідні вдавалися до однакової стратегії: вони приховували та замовчували минуле, намагаючись захистити рідних та спробувати відновити життя в суспільстві, сповненого примусу та обмежень.
Мовчання, як важлива складова цієї стратегії, наклала відбиток на спогади депортованих про повернення та реінтеграцію, і у той же час, ще більше оприявленою робить тему самотності та ізоляції, розлуки з товаришами, з якими поділяли життя в депортації.
Стигма «ганебного» минулого робила марними усі зусилля більшості колишніх депортованих у пошуках житла, роботи, можливостей для навчання та вступу до громадських об’єднань. До того ж, усі ці зусилля були пов’язані із розчаруваннями та інколи з небезпекою.
Лише наприкінці 1980-х рр., коли ослабнув політичний контроль, спогади та розповіді про депортацію почали знов з’являтися в родинах, а згодом – у суспільстві.
Текст: Marta Craveri та Anne-Marie Losonczy