Сталінський режим здійснив понад ста депортацій, але найважливішою та найбільшою з них була перша, жертвами якої стали радянські селяни. У 1930–1931 рр. понад 1 800 000 «куркулів», підозрюваних у супротиві політиці колективізації, було вислано з багатих та родючих областей до важкодоступних регіонів: на північ Європейської часини Росії, до Уралу, Сибіру та Казахстану.
Після укладення у серпні 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад та секретного протоколу про розділ Східної та Центральної Європи, почався новий етап сталінської експансії у західному напрямку (1939–1941 рр.). Процес радянізації нових територій супроводжувався репресіями проти колишніх еліт та інших «контрреволюційних» та «соціально чужих елементів».
Після перемоги у Сталінградській битві в лютому 1943 р. та переходу Червоної армії до наступу, були організовані нові репресії.
Опис шляху, що вів до заслання, дивним чином постійно повторювався у всіх розповідях. Арешт у рідному селищі, шлях – часто на возу – до найближчої залізничної станції, де стояв ешелон з іншими арештантами – так розпочинаються майже всі спогади. Ешелон являв собою довгу чергу вагонів для худоби. Іноді у них не було навіть нар, і чоловіки, жінки, діти, старі спали на підлозі, у нестерпній тисняві. Подорож тривала дуже довго, і ніхто не знав, куди їх везуть.
Повсякдення, побут перебувають у центрі всього життя депортованих та наповнюють собою їхні спогади. Повсякденне життя на спецпоселенні зіткане із голоду, холоду, примусу та злиднів. Воно є втіленням депортації, нагадуючи про розлуку із рідною домівкою та необхідність будувати своє життя наново.
Чимало очевидців згадують про те, як їх привезли до бараків, де жили виключно жінки із дітьми. Ця «планета жінок» часто згадується у розповідях, єдиним чоловічим персонажем яких зазвичай виступає комендант: раз на місяць до нього приходили обліковуватись родини, які жили у спецпоселенні. Чоловіки – батьки, брати, одружені чоловіки – перебували у таборах. Хтось повернеться звідти, хтось – ні. Нерідко в інструкціях, що визначали процедуру виселення, спеціально наголошувалось, що глава родини може бути відділений від інших членів сім’ї.
Постійне відчуття голоду, нав’язливі думки про їжу, цинга та куряча сліпота, спричинені авітамінозом – згадки про ці та інші фізичні й психологічні прояви недоїдання присутні у розповідях усіх свідків, особливо у спогадах тих, хто були депортовані ще дітьми.
Тайга, невід’ємна частина сибірського світу, була важливим елементом життя у депортації. Ліс представляє собою багатозначний простір. Асоціюючись із важкою працею у колгоспах та ліспромгоспах, з холодом та страхом, він водночас приховував у собі ресурсі, необхідні для виживання. У 1941–1946 рр., коли війна зробила умови життя особливо нестерпними, у нагоді спецпереселенцям стали ягоди, кропива та інші лісові рослини, які використовувалися як їжа та ліки. Найчастіше їх збирали діти, які у такий спосіб безпосередньо брали участь у забезпеченні виживання родини.
Nombre de déplacés découvrent les steppes, ces grandes plaines semi-arides, à leur arrivée en relégation dans le Sud de la Sibérie ou le Nord du Kazakhstan. On estime qu’à la mort de Staline en 1953, plus de 600 000 exilés vivaient dans les régions de steppe ouverte du Kazakhstan, où étaient notamment établis d’imposants complexes pénitentiaires comme le Karlag (à Karaganda) ou le Steplag (littéralement « Camp de la steppe »).
Праця перебуває у центрі всього життя депортованих. У таборах вона витісняє, замінює собою життя. Праця має велике значення не лише для виживання, але і для інтеграції в’язнів та спецпереселенців до навколишнього світу.
Для більшості жертв депортації життя у таборі або на спецпоселенні у віддалених куточках Сибіру та Центральної Азії стало першим досвідом співіснування з людьми іншого національного та соціального походження, які говорили іншими мовами і були носіями інших звичаїв та вірувань, і які інколи воювали на боці ворога.
Les langues, leur apprentissage, leur pratique, voire leur perte, sont des marqueurs importants des expériences de déportation. Elles sont souvent un moment de rencontre avec de nouvelles langues, qu’il s’agisse du russe que les enfants apprennent à l’école et emploient entre eux, ou des langues d’autres populations déportées, qui font parfois l’objet d’un apprentissage mutuel entre déplacés ou prisonniers. Mais la déportation pose aussi l’enjeu de la sauvegarde (voire de l’apprentissage pour les tout jeunes enfants) de la - ou des - langues natales
Висилка та перебування у засланні не призводили до втрати зв’язку з рідними, яким вдалося уникнути подібної участі. Листи циркулювали між Литвою та Сибіром, відбувалося активне листування з батьками та родичами. За листами уважно слідкувала поштова служба, особливо ретельно перевірялися ті листи, що надходили із західних територій до «далеких країв» – місць депортації.
Les déportés quittent, en quelques heures, une maison paysanne, un logement urbain, et sont entassés dans des wagons à bestiaux. Ils y restent durant un long et pénible voyage en attente de lieux dont ils ignorent l’emplacement et la nature.Souvent, à leur arrivée, rien n’est prévu pour une installation pérenne. Ils s’entassent dans des baraques, constructions emblématiques du monde carcéral soviétique, mais aussi du monde ouvrier.
Після багатьох днів, а нерідко тижнів, проведених у поїзді, не всі потрапляли до виправно-трудових таборів. Це була доля засуджених на підставі кримінальних статей, навіть за необґрунтованими вироками. Більшість осіб, депортованих з Європи, стали жертвами наказів про колективне виселення, ухвалених згідно із рішеннями радянських адміністративних та репресивних органів.
Географія депортацій (спецпоселень) багато у чому співпадає з географією таборів. Табори, розкидані по всій території Радянського Союзу, найчастіші розташовували у незаселених краях з вкрай важкими кліматичними умовами, у місцях видобутку корисних копалин, будівництва залізниць та промислових комплексів. Спецпереселенців спрямовували передусім до сільського господарства та на заготівлі лісу.
Спецпоселень не було на захід від лінії Ленінград–Москва, де, у той же час, була розташована значна кількість таборів.
Просування Червоної Армії територією Східної Польщі та країнами Балтії у 1940–1941 рр. супроводжувалося кількома хвилями репресій. Таким чином діти разом з батьками опинялися у віддалених селах Сибіру та Центральної Азії; діти також народжувалися у засланні. Хтось з них пішли до школи, але більшості довелося працювати. Частина дітей потрапила до дитячих будинків.
Після 1944 року в таборах з’явилося багато в’язнів із Західної України, Литви, Латвії та Естонії, які були засуджені до тривалих термінів ув’язнення за участь у громадянському та збройному опорі політиці радянізації їхніх країн
5 березня 1953 року на 74 році життя помер Й. Сталін. Мільйони радянських громадян та комуністів всього світу були в траурі. У в’язнів ГУЛАГу з’явилася надія на звільнення. Вони і до сьогодні пам’ятають той день, коли під час ранкової переклички їм оголосили про смерть вождя.
Les libérations des déplacés spéciaux des territoires occidentaux se mettent en place lentement, après la mort de Staline. Cette lenteur exprime les multiples hésitations et réticences des autorités : méfiance très forte vis-à-vis de populations qui pourraient relancer des actions insurrectionnelles; craintes des tensions lors des retours; réticences des régions dans lesquelles ont été déplacées ces populations, craignant de perdre une main d'oeuvre précieuse et peu coûteuse.En Lituanie, les libérations se font par deux canaux:
Вигнанці не змирилися зі своєю долею, а шукали різні способи її полегшити. Ще до смерті Сталіна литовці, українці та інші депортовані писали листи, критикуючи помилки та несправедливість, яких вони зазнали. Ці листи вони надсилали вищим посадовим особам радянської держави, органам влади своїх республік, Голові Президії Верховної Ради, Першому секретарю партії, Генеральному прокурору СРСР, Комісару чи Міністру внутрішніх справ тощо.
Багато польських і прибалтійських сімей єврейського походження, які втекли із західних окупованих німцями частин Польщі на схід, в 1940 і 1941 роках були депортовані через їхнє соціальне походження, політичну та ідеологічну войовничість або як біженці. Коли вони опинилися на території західних областей радянської України, їм запропонували радянське громадянство. Тих, хто відмовлявся, висилали до Сибіру або на Крайню Північ.
Спецпереселенці, зазнавши страждань та насилля під час депортації, потрапляли до Сибіру чи Центральної Азії. Незважаючи на екстремальні важкі умови, у них були певні можливості для інтеграції до місцевого товариства. Умови життя місцевих жителів були напрочуд схожі на їхні власні. До того ж, з’являвся спільний досвід фізичної праці в колгоспах і в лісовому господарстві.
Іноді повернення з таборів та спецпоселень відбувалося одразу після завершення війни, але основна хвиля амністій та звільнень припадала на період між 1953 р. (смертю Сталіна) та початок 1960-х років. Після тривалого шляху, колишні депортовані потрапляли до рідної, але у той же час незнайомої країни, де змінився політичний режим, а інколи – кордони (країни Балтії, Польща, західні області України). Війна та репресії забрали життя рідних, а ті, хто вижив, існували, як і усе суспільство, в умовах пильного контролю за минулим.
Депортації з регіонів, що не входили до складу СРСР до 1939 року, представлені у мемуарній літературі як національними мовами, так і західноєвропейськими. Після звільнення декому з колишніх засланців вдалося виїхати до Франції, Англії, США, де вони написали свої спогади англійською чи французькою мовами. Можна виокремити дві хвилі створення мемуарів: перші спогади були написані одразу після Другої світової війни, наступні – наприкінці 1980-х років, особливо між 1990 та 2000 роками
