Сталінський режим здійснив понад ста депортацій, але найважливішою та найбільшою з них була перша, жертвами якої стали радянські селяни. У 1930–1931 рр. понад 1 800 000 «куркулів», підозрюваних у супротиві політиці колективізації, було вислано з багатих та родючих областей до важкодоступних регіонів: на північ Європейської часини Росії, до Уралу, Сибіру та Казахстану.
Після укладення у серпні 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад та секретного протоколу про розділ Східної та Центральної Європи, почався новий етап сталінської експансії у західному напрямку (1939–1941 рр.). Процес радянізації нових територій супроводжувався репресіями проти колишніх еліт та інших «контрреволюційних» та «соціально чужих елементів».
Після перемоги у Сталінградській битві в лютому 1943 р. та переходу Червоної армії до наступу, були організовані нові репресії.
Опис шляху, що вів до заслання, дивним чином постійно повторювався у всіх розповідях. Арешт у рідному селищі, шлях – часто на возу – до найближчої залізничної станції, де стояв ешелон з іншими арештантами – так розпочинаються майже всі спогади. Ешелон являв собою довгу чергу вагонів для худоби. Іноді у них не було навіть нар, і чоловіки, жінки, діти, старі спали на підлозі, у нестерпній тисняві. Подорож тривала дуже довго, і ніхто не знав, куди їх везуть.
Повсякдення, побут перебувають у центрі всього життя депортованих та наповнюють собою їхні спогади. Повсякденне життя на спецпоселенні зіткане із голоду, холоду, примусу та злиднів. Воно є втіленням депортації, нагадуючи про розлуку із рідною домівкою та необхідність будувати своє життя наново.
Чимало очевидців згадують про те, як їх привезли до бараків, де жили виключно жінки із дітьми. Ця «планета жінок» часто згадується у розповідях, єдиним чоловічим персонажем яких зазвичай виступає комендант: раз на місяць до нього приходили обліковуватись родини, які жили у спецпоселенні. Чоловіки – батьки, брати, одружені чоловіки – перебували у таборах. Хтось повернеться звідти, хтось – ні. Нерідко в інструкціях, що визначали процедуру виселення, спеціально наголошувалось, що глава родини може бути відділений від інших членів сім’ї.
Постійне відчуття голоду, нав’язливі думки про їжу, цинга та куряча сліпота, спричинені авітамінозом – згадки про ці та інші фізичні й психологічні прояви недоїдання присутні у розповідях усіх свідків, особливо у спогадах тих, хто були депортовані ще дітьми.
Тайга, невід’ємна частина сибірського світу, була важливим елементом життя у депортації. Ліс представляє собою багатозначний простір. Асоціюючись із важкою працею у колгоспах та ліспромгоспах, з холодом та страхом, він водночас приховував у собі ресурсі, необхідні для виживання. У 1941–1946 рр., коли війна зробила умови життя особливо нестерпними, у нагоді спецпереселенцям стали ягоди, кропива та інші лісові рослини, які використовувалися як їжа та ліки. Найчастіше їх збирали діти, які у такий спосіб безпосередньо брали участь у забезпеченні виживання родини.
Праця перебуває у центрі всього життя депортованих. У таборах вона витісняє, замінює собою життя. Праця має велике значення не лише для виживання, але і для інтеграції в’язнів та спецпереселенців до навколишнього світу.
Для більшості жертв депортації життя у таборі або на спецпоселенні у віддалених куточках Сибіру та Центральної Азії стало першим досвідом співіснування з людьми іншого національного та соціального походження, які говорили іншими мовами і були носіями інших звичаїв та вірувань, і які інколи воювали на боці ворога.
Висилка та перебування у засланні не призводили до втрати зв’язку з рідними, яким вдалося уникнути подібної участі. Листи циркулювали між Литвою та Сибіром, відбувалося активне листування з батьками та родичами. За листами уважно слідкувала поштова служба, особливо ретельно перевірялися ті листи, що надходили із західних територій до «далеких країв» – місць депортації.
